Коли сміється дощ на вікнах
Лихим сарказмом тихих слів,
Коли важкі краплина в квітах
Не випускають з моря снів,
Здається, ніби все скінчилось –
Назад немає вороття;
“Ніщо” від “всього” залишилось –
Ми викинули “нас” в сміття.
Уже не буде спільних ранків,
Не буде крихітних ночей,
Не будуть сонячні уламки
Світити із твоїх очей.
Ми залишились тільки двоє,
Проте – не разом, не сім’я.
Я вже не хочу жить з тобою,
І ти вже кажеш: “Не моя”!
Не розумію, як так сталось,
Що ми з тобою розійшлись,
Що так багато поламалось,
Де будували ми колись.
Тепер у кожного дорога –
Своя, широка, не легка.
Та не обійме вже нікого
Моя зневірена рука.
Ми розлучились, бо так краще
Здавалось буде нам обом.
Наш шлюб нам видався пропащим,
Ми вирішили все разом.
Чому ж тепер нам так погано,
Чому не можем далі жить?
І не загоюються рани,
А серце плаче і болить.
А дощ сміється з мого болю
І тиче носом в наш провал.
Хотіли вирватись на волю,
А помилились. І фінал.
24 серпня 2007 року Яна Самчук
Мені вас дуже шкода. Творіть. Тільки не наступайте на одні й ті ж граблі... не клейте того, що вже розбивалось... Воно вже ніколи не буде цілим.!
