Коли вдаряють перші морози,
Коли крізь ребра вітер свище,
Тоді дощі – то вже не сльози,
А сум, що летить все нижче, нижче…
Тоді осінь кричить: “Мамо, зажди!
Дозволь із листям погратись.”
А та у відповідь (як завжди)
Мовчки з донькою іде розлучатись.
І осінь сховає у листі слова,
Їй би ще раз побачити світанок.
І та на останок, вірячи в дива,
Землею простелить серпанок.
І піде осінь, не дивлячись на іній,
На морози і на сріблясті хмари.
Піде, не залишивши на дереві й тіні,
Аби знову здіймати жовтогарячі пожари.
