А пам’ятаєте…? Писав,
Що готовий все життя пробачення просити.
Напевно, я вам збрехав.
Не можу знову цього зробити.
Тягне до тебе невідома сила,
То напевно є кохання.
Не можу без тебе мила
І сам ж руйную свої мрії й сподівання.
На дзвінок від тебе чекаю
І сам вже вкотре СМСку набираю,
Але себе не заставив,
Тобі її ще не відправив.
Мовчки страждаю,
Та ще й вірші свої складаю
Про кохання нещасливе
І яке життя несправедливе.
Не знаю, щоб далі сталось,
Але у ж долею так склалось,
Незнайомий друг пораду дав
І я б зараз його розцілував.
«Я не вірю, що ти усе зруйнуєш
І просто втратиш таку красотку.
Тоді ти мене по-справжньому здивуєш.
Можеш відразу лізти на висотку…
Попробуй їй ту СМСку відіслати,
Можливо саме на неї вона зараз чекає.
Що ж там далі? Ніхто не знає.
От, що хочу я тобі сказати:
Якщо уже у прірву летиш,
Що тоді тобі втрачати?
Чому б не спробувати політати?
Може ще злетиш.»
І задумався я над цими словами.
Не багато ж було поганого між нами.
Відправляю повідомлення двома руками.
Що ж далі буде з нами?
Все залежить лиш від тебе,
Все можливе буду я робити і від себе.
Та тобі лиш обирати,
Де можна, а де варто пригальмувати.