В однім краю жила старенька мати
В старенькій хаті на краю села.
Зросли у неї три сини – близнята,
Й красуня–доня – радістю була.
Спитаєте: чому самотня мати?
А тато де? – А вже й не вікував:
Ще молодим пішов козакувати
І головою за свій край наклав…
Від горя аж насупилася стріха
(До інших же вернулися батьки...)
Лишились діти - материна втіха,
В житті опора і помічники.
Один кував - від сажі й гару чорний,
А другий сіяв - чорний від землі.
А третій був човняр - рибак моторний,
Мав на руках від весел мозолі.
Красуня-доня вся вдалася в матір:
Сяйна, мов фея із казкових снів, –
Удатна прясти, ткати й вишивати,
По дому дбати й на веселий спів.
Так і жили. Аж якось до хатини
Із двох доріг чужинці надійшли:
Один мовляв до хлібодара-сина,
Із другим - двоє мову завели.
Сказав той перший: «Я із того краю,
Куди пливли у пошуках добра,
Де двісті років князя обирає
Усякий люд з усякого двора.
Прийшлась мені до серця ваша мати,
Сподобалася - слова не знайти.
Я так хотів би буть тобі за тата,
Якби-то тільки не твої брати.»
А другий ковалеві й рибакові
В другім кутку поважно говорив:
«Ми з вами давні родичі по крові,
Й одної віри з давньої пори.
І ще, скажу по правді: я ваш дядько,
Я від схід сонця, з іншого села.
І дуже радий бути вам за батька,
Аби лиш мати проти не була.
Та, бачте, брат ваш з іншим накладає -
Його собі бажає у батьки.
А той, з-за моря, - я це добре знаю, -
Злом дише, як усякі чужаки!»
Той перший сипав злото хлібодару,
А другий - то вугілля для горна.
А мати все дивилась, мов на кару,
Зненацька уготовану синам.
Кричала мати: «Діти! Чи забули,
Що мати є і ваша є сестра?!»
Кричала мати, та сини не чули,
Допавшись до «халявного» добра.
І брат на брата зирив наче вовком,
І мало не хапались за ножі...
Кричала мати. Й від натуги вмовкла:
Сини хоч рідні, але вже чужі...
...Сумує мати - розлетілись діти:
Сіяч гарує на чужій землі,
А поле й кузню нікому глядіти:
Два інших - труть у дядька мозолі.
Красуня-доня пурхає по селах -
Руками й «сподом» заробля «гроши».
Й без того ветха, хата невесела,
А в мами туга й смуток на душі.
А східний дядько й бахур із-за моря
На ветхий дім з погордою плюють...
А верби стиха з кленами говорять:
«Коли ж скінчиться вся ця каламуть?
Коли брати забудуть власні чвари,
До дому прийдуть, повернуть сестру?
А мати радо всім борщу наварить.
І маку радо до куті натруть?
Коли ж сівач зростить налитий колос?
Коли ж коваль роздмухає вогонь?
Коли ж рибалка човен свій посмолить.
Коли ж сестра краса знайде СВОГО?»
Брати-соколи! Не шукайте «тата»:
Самі вже доросли хазяйнувать.
Не чубтесь і не лайтесь брат на брата,
Щоб в чужині більш щастя не шукать!
Дуже гарно!!! 
