Проходило літо.Стояла труна .
Додолу схилялись заплакані квіти...
Троянди, жоржини та айстра одна
Із сумом питали: Як будемо жити?
Хто буде любити нас так, як вона,
Хто нашу красу так старанно догляне,
Журилися квіти. Мовчала труна
І сонце в зениті хиталось як п”яне.
Холодною пусткою хата в дворі
Лишалася ,як сирота при дорозі,
Скавчала собака в своїй конурі
Від того, що з нею проститись невзмозі.
І рухались тіні навколо чужі,
Одягши обличчя у маски скорботи
Діди і бабусі,жінки та мужі –
Як пізно згадали ви ту,що навпроти...
А рік лиш тому - тільки стане у двір
Вона – все зрадіє,біжить ,привічає.
Собака чи півень, людина чи звір
Немає різниці- усіх привітає
Усіх приголубить,що знайде сказать,
А як заспіває чарівної пісні ,
Як навіть не вмієш – захочеш співать.
Все знала на світі . Про трави корисні.
А квіти любила... Весь двір як квітник
Хіба його з іншим двором порівняти?
Бабусю! Бабусю! А твій чоловік
Неначе дитина,що втратила матір.
Як жити без тебе, бабусю моя?
І хто привітає мене у порога?
Навколо мовчання. І сліз течія
Несе твою душу у царство до Бога!
15.05.2000 г.
