Не треба говорить мільйони гарних слів,
Хоча, тобі зізнаюсь, я на них чекаю.
Сховай те все, що ти сказать мені хотів,
В очах твоїх... В віршах твоїх все інше прочитаю.
Які ж вони... Прекрасні, милий... Твої очі,
І погляд твій завжди мене збиває з ніг.
Хоча нас зігрівали лиш три дні, дві ночі,
Та моє серце ти в свої долоні взяти зміг.
Не відпускай мене коханий... Серця не пускай,
Тримай міцніше, лиш не обпечись, воно гаряче!
Та навіть у негоди сірі дні, мене завжди чекай,
Бо синє небо знову нам рясним дощем заплаче.
Ми віднайдем під деревом сухий куточок,
Ти прочитаєш, всі мої не сховані думки.
І жодна гілочка тонка, та ні один листочок
Не прошепочуть, що це кохання нам не навіки́...
Вдячний, що прореагували, Латуре! Я мав на увазі неточність - "НЕ НА віки́". Так таки ж так, як казав відомий герой відомої української комедії 
дякую...
