Мені мерещиться, ніби й немає болю. Ті усі царапини, що втягуються в рубці, ті застигаючі трясовиною рани – все воно згортається в оберемки млостних сухот, а потім простилається червонуватою плямою, наче від вина, у тих місцях, де найбільше пеклО. Чи найбільше пЕкло. Засноване мною тисячний раз і ще споконвіку. Мені мариться, ніби люди перехрещені невірством, як гектари грунту вулицями, і я стою на тому перехресті в пошарпаній неспокоєм сорочці, втискаючи погляд в чиїсь обличчя – чужі і чужі, чужі і ще чужіші... Обличчя лягають в мою пам ́ять гравюрами, бо поки зовсім не хочеться спіткатися знов, бо поки зовсім не начхати і вкотре неоднаково. Сную, як приблуда, від очей до очей, п ́ю погляд, ніби ртуть, і таки ртуть... Salva me – до тих, котрі не вчують, котрі з давніх давен проходять не те що мимо, а постійно якимось дивом в напрямку від, і кожне поряд закінчується злиттям во єдине нескінченний рахунок відстаней, а може, тих самих, що забирали в мене марення рідних, і чахли в мемуарах не написаних, та засмалених болем (так смалять дно лодки)щоденниках. І рушійне безсилля вдало штовхає в груди, на перехресті більш нікого не видко – рано чи пізно чутливі поверхні втратять своє срібло, то тоді і моя пам ять зітре геть усі ті обличчя, і ніхто не подряпає її більш, і я не дам їй ніяк закровоточитись – нехай падіння, і нехай знову і знову хтось чужий по праву руку, бо тоді вже нічого не сколихне старе гливке божевілля, і нічого не воскресить.... Тільки поки – мені мерещиться, ніби хтось таки прийде, щоб врятувати.
