Я прожила вже декілька життів, нестерпних днів, спустошених світанків,
Відчула клекіт відлетівших журавлів, які лиш залишили нам чеканки.
Я випивала росяні шляхи. До дна. До голосу. Ще жевріла блакить.
А море замовчало на ту мить, і тихо - тихо так замріяно вгасало.
І цілий світ прижився у душі, втамовуючи подих та п’янке благання,
У зорях, що нависли над сонцями і б'ють ключем у наші трави…
Розколихавши синє небо і розбудивши давно забуті голоси юрми.
Так все очікувало дива - напевне задарма - бо ж не твого і не тебе…
Крильми. Сонця торкались приозерних нив, і кожного хто вже без мене,
Ішов крізь море не залишившись на цвіт, того, тієї - дивного кохання.
А я сама окрім отих розливів , що гомоніли спогадом у грудях,
А я однісінька серед такої зливи, коли і можна просто навіть затонути.
Так прожила я декілька життів, останнє не навіяло мені свободи,
І я вгасала, мов принишкле море, і я тонула в голосах небес,юрби
Сонця вже не торкнули мої серце й груди, вони занадто поневолені,чужі
Схопили сяйво і собі у руки, а я і досі не відчула рідного ТЕБЕ….