Я не хочу прокидатись знов без тебе,
Осіню, весною, літом, чи забутою , занесеною снігами зимою.
Потім знову холодними, безжальними дощами,
Не хочу вкриватись промінням тепла,
Склянка чаю заніміла в обіймах ночі. Чому так???
Чому?- я пошепки питаю отих стін…
А вони мовчать…
І лише в серці щось надривається і лине звук.
Ні, це благання.
А де ж поділися ті тихесенькі, але твої кроки.
Один.два.
Один,два.
Відімкнулися нарешті двері.
Безслівно ми обіймаємось, безслівно з’єдналися душі…
Твої долоні такі гарячі, вони спрагли…
Ще трошки….
Мої плечі тебе відчувають,
Плечі відчувають, а ноги відштовхнулись.
Хочу спитати…
Та ти затуляєш вуста….
Дочекалась!!!! Кожний атом зараз твій.
Забирай. Забирай назавжди!
Так прагну я….
І ти радий подарунку.
Один, два.
Я збожеволіла, чи це інша планета.
Я кричу: один, два!!!!!….
Та біля мене зовсім пусто…
Руки шукаюсь ще й досі порятунку, душа - твоїх крил.
Я не хочу прокидатись знов без тебе,
Це більше ніж кохання, це цілий Всесвіт,
Заповнений однією зіркою. – Сяй, прошу тебе!!!
Не хочу вкриватись подавленими тротуарами,
І листям, яке не існує…
Один, два…
