Поглинула у метушню.
Багато бігаю, багато
Зайвого роблю.
Помітила, що надто
Тілу своєму служу.
За душу щось забулася.
Нема часу, або втомилася.
Давно душевної розмови
З нею не веду.
Душа не любить метушні.
Ій більше лад і спокій
До смаку.
Вона до мене тихо мовить:
« Почекай, спинись, у небо
Синє подивись.
Послухай шурхіт листя жовтого,
Почуй мелодію в осінньому саду».
Не чую голосу душі своєї.
І знову десь біжу, і знову
Щось роблю.
Все це не те, все не моє.
Душа вже не мовчить, вона
До мене вже кричить.
І я спинюсь на мить
І завмирає цілий світ.
Я на одинці із душею,
Уважно прислухаюся до неї.
Моя душа, не плач і не кричи.
Я зрозуміла, мене навчила ти.
Відкину всю цю метушню,
До тебе серце пригорну.
І в тебе я пробачення прошу.
Вже часу знову вистачає,
Знову вільною стаю.
До мене в душу увійшла краса.
І вдячна я душі, вона мудрець
В моїм житті.
