|
Текли роки…За вікном змінювалися пейзажі… Час лікував рани, а надія наповнювала з кожним днем висушене стражданням серце вродливої знаменитої жінки-акторки.
Жінка-Осінь,так називали її колеги, писали журнали і газети, транслювали електронні засоби масової інформації. Жінка-Осінь, так називала Людмила себе, дивлячись у своє відображення, і щоразу перед очима пролітали спогади минулого…Вони вже не так ятрили душу, але забути, викреслити із свого життя ті дні радості й печалі не могла. Заваривши ароматної кави, Людмила зручно вмостилася на підвіконні. За вікном панувала осінь… Така ж сонячна, як тоді, десять років тому…
«На дворі вже жовтень…», - промовила Людмила до подруги, яка разом із нею сиділа на лаві у парку. – Поглянь, яка краса, дерева жовто-багряні! А пам’ятаєш парк у нашому містечку: білокорі берізки, духмяні липи, старий височезний дуб, біля якого усі закохані загадували бажання. Як давно я там не була!
-І не треба… Тобі нема чого там робити. Не варто зайвий раз хвилюватися. Берегти себе треба… А то раптом зустрінеш десь.., - подруга замовкла, зрозуміла, що говорить зайве.
-…Володю зустріну? Та мені вже байдуже, пережила, переболіло…
-От і добре, він і мізинця твого не вартий. А дитинка, вона ж твоя буде. Мамою називатиме, до грудей горнутиметься. А він вибрав Катьку, то нехай і живе… Вона ще покаже йому, де раки зимують.
Цей діалог повторювався щоразу, коли зустрічалися дві найкращі подруги,Людмила і Валентина. Вони й досі нерозлийвода. А що довелося обом пережити у житті. Яких тільки сюрпризів не підкидала доля. Але вистояли, падали і знову підіймалися. І життя їх полюбило. Воно любить загартованих людей. Адже кожен повинен пройти свої випробування. У когось їх більше, в когось менше, але в кожного вони є.
Людмила з дитинства міряла стати актрисою. Окрім хисту мала вроду і талант. На першому курсі Київського національного університету театру, кіно і телебачення уже грала свої перші ролі. Однокурсниці заздрили, а кавалери не давали проходу. Здавалося,ось воно - щастя! Про нього мріяла, до нього йшла увесь цей час.
Додому приїздила на вихідні. Мама, як завжди, пекла улюблений яблучний пиріг. А тато, зручно примостившись на дивані і обійнявши її, слухав розповіді про студентське життя. Людмилі було добре і затишно вдома. Відчувалася підтримка найрідніших людей. А ще - подруги, яка заміняла сестру.
Одного вечора Валька прибігла у новому вбрані із зачіскою та макіяжем. Декілька хвилин підряд торочила про якогось там Андрія, з яким познайомилася у парку. Людмила ніяк не могла второпати, чого подруга хоче від неї.
-Швидко одягайся! Швиденько, чуєш! Ми йдемо на побачення! – кинула на ліжко Людмилину улюблену сукню, яку батьки подарували минулого року на День народження.
-Ти ще сидиш? Ну давай, ми ж спізнюємося! Сьогодні у нас буде не - забутній вечір, я відчуваю нутром! – весело хихикнула Валентина, поправляючи зачіску перед дзеркалом.
У парку, неподалік старого дуба ,на них чекало двоє хлопців. Один блондин, а другий - брюнет. На погляд вони були зовсім різні, як і характерами, що невдовзі підтвердилося. Людмила не розуміла, що поєднувало їх, окрім спільної роботи. Андрій був веселий, говіркий, а Володимир навпаки малослівний. Працювали два друга геологами. Це була їхня мрія дитинства. Отож після закінчення університету подалися в першу експедицію, яка тривала два місяці. З тих пір наука стала їхнім життям…
Розмова молодих людей у парку на лавочці затяглася до самого вечора. Сутеніло, осіння прохолода давала про себе знати. Володимир час від часу поглядав на Людмилу. Він відчував, як невідома неземне енергія обливала його душу і серце теплом при одному погляді на неї. Хлопця тягнуло магнітом до Людмили, проте сором’язливість брала гору. Цілий вечір вони сиділи мовчки, слухаючи розповіді Андрія і Валентини. А потім розійшлися по домівках, домовившись зустрітися наступного дня.
Щаслива Валентина додому летіла, мов на крилах. Людмила жартувала над подругою, бува не закохалася. А та у відповідь лише весело сміялася.
- І так видно, що кохання! – промовила Людмила. – Я така рада за тебе, Валю! Ти зустріла свою половинку! Я одразу зрозуміла, що між вами усе серйозно.
-Так, подруго! Тепер я по-справжньому відчуваю себе щасливою! А тобі хіба Володя не сподобався?
У відповідь прозвучала тиша…
Людмила, попрощавшись із подругою, попрямувала до свого під’їзду. Раптом хтось покликав її. Вона озирнулася і побачила Володимира.
-Що ти тут робиш? А де Андрій, хіба ви не мали йти разом додому? – запитала Людмила.
-Він чекає мене за рогом будинку. Ось візьми, ти згубила, - протягнув бірюзовий браслет. - Цей камінь не можна губити. Він оберігає від поганого ока. Носи його завжди із собою, як оберіг.
Людмила від почутого аж рота відкрила. Відчула його теплий дотик, що приємно обпік її долоню. «Що це зі мною!» - прошепотіла дівчина. «У грудях немов багаття розгорілося, пече нестерпно».
-Володю, дякую! - не стрималася Людмила і гукнула йому вслід. Він зник у тумані, у прохолоді осіннього вечора… Цей вечір для Людмили став справді незабутнім, як і обіцяла Валентина. Але, щоб так і на усе життя!
Наступного дня вони усі зустрілися на тому ж місці, де домовлялися. Володимир сів поряд із Людмилою. Вона відчувала його тепло, помічала, як іскрилися його очі під час розмови. Коли Андрій із Валентиною попрямували до кіоску з морозивом, Володя ніжно узяв її долоню і поклав на неї дивовижний зелено-синій кристал.
-Це аквамарин. Назва цього каменю походить з латинської «aqua marina» — морська вода. Він є талісманом вірного кохання, оберігає дружбу і захищає справедливість. Я знайшов його під час експедиції в Ільменських горах, що на Південному Уралі і хочу, аби ти берегла його, - пильно поглянувши в очі промовив хлопець.
Людмила мовчала. У той момент вона не могла вимовити жодного слова від емоцій, що переповнювали її … Дівчина стисла у руці камінь і обняла Володю…Так в обіймах вони просиділи цілий вечір.
З тих пір вони були разом. Дівчина приїздила додому на кожні вихідні. Володимир зустрічав її на вокзалі. Опісля вони заходили до кав’ярні, пили гарячий шоколад із улюбленими тістечками з ожиною, складали плани на вечір.
Людмилині батьки полюбили Володимира, як рідного сина. Він не пам’ятав своїх батьків, тому що йому було усього три роки, коли вони загинули під час експедиції в горах. Виховувався хлопець із дідусем та бабусею. Усю любов і ласку віддавали онуку, а коли стали помічати про його захоплення геологією, не знаходили собі спокою. Поховати рідних дітей для них було великим горем. А тепер ще й Володя пішов по стопах батьків. Та не зуміли відохотити хлопчика від цього захоплення. Геологія була в його генах.
Одного дня Валентина запросила Людмилу із Володимиром на свій День народження. Весела компанія, пісні під гітару, танці. Одногрупник Валентини цілий вечір спостерігав за Людмилою. Адже її зовнішність, стрункий стан часто привертали увагу чоловіків. Дмитро, так звали хлопця, підійшов до Людмили і запросив на танець. Вона вагалася і поглянула на Володимира. Він спокійно кивнув головою, і дівчина пішла танцювати. Та Дмитро виявився ще тим бабієм. Під час танцю нахабно мацав її, пропонував поїхати до нього. Людмила, не витримавши такого хамства, дала ляпас та відштовхнула його від себе. Оп’янілий від вина і люті хлопець міцно схопив її за руку, а другою замахнувся, щоб ударити. Проте Володимир, що знаходився поряд, швидко повалив його на землю. І вмить зав’язалася страшна бійка… Після цього хлопець став дуже ревнувати Людмилу. Навіть тоді, коли вона грала на сцені. Усе йшло шкереберть… Людмила плакала після кожного його телефонного дзвінка. Він поставив її перед вибором: або він, або кар’єра. Дівчина була в розпачі. Адже вона любила і його, і свою мрію дитинства, з якою засинала та просиналася щоранку.
Коли приїхала додому, Володимир зустрів її як завжди. Але цього разу вони не пішли до кав’ярні, а поїхали до ресторану. За святковим столиком Володимир зробив їй пропозицію одружитися: «Людо, я дуже тебе кохаю. Я не можу без тебе… І не можу тебе з кимось ділити. Ти обдумала мої слова?». Тоді у душі дівчини щось перевернулося. Їй стало гірко. Вона вибігла з ресторану, не сказавши жодного слова у відповідь. У ту мить їй хотілося побути наодинці…У тиші…
Наступного дня дівчина повернулася до Києва. Володимир телефонував раз за разом, писав повідомлення. Але Людмилі було нічого сказати. Вона заплуталася в собі. А тут ще перша роль у кінофільмі!
Він приїздив кілька раз до неї у Київ. Та остання зустріч закінчилася великою сваркою. Вони не тямили, що говорили один одному. Особливо про усе шкодувала Людмила, коли через два місяці дізналася про свою вагітність.
Вона про усе розповіла своїй ліпшій подрузі Валентині. А та слухала і в самої з очей котилися сльози .
-Мені потрібно Володі про усе розповісти, - витираючи пальцями очі промовила Людмила. – Це ж наша дитина. Він зрадіє, коли дізнається! Ти не знаєш, Валю, де він зараз?
Валентина, підсівши ближче до подруги, подивилася пильно в її очі:
-Він тут, але…
-Що? З ним щось сталося? – схвильовано запитала Людмила.
-Та ні, усе гаразд… Людо, від одружується!
Слова подруги ужалили її у самісіньке серце, під яким вона виношувала частинку його. У голові туманилося… Хотілося завити на весь світ… Але дівчина лише мовчки лягла на ліжко, згорнувшись клубочком , і думала, як бути далі…
Прийшовши до нього, вона подзвонила у двері. Але їй ніхто не відчинив. Сусідка повідомила, що Володимир поїхав у експедицію в Краловеградецький край на три місяці.
-А ви раптом не Людмила? – люб’язно запитала старенька.
-Так, так, я Людмила!
-Ось візьміть, Володя просив, коли ви прийдете, передати цей лист. Там усе прочитаєте!
Тремтячими руками вона розірвала конверт, де знайомим почерком було написано:
« Дорога Людмило! Я кохав тебе і досі кохаю. Але ти обрала кар’єру, а не мене. Я не ображаюся. Я довго думав і змирився із цим. Ти ще знайдеш своє щастя. А я одружуюся на іншій. Вона кохає мене, і це для мене головне!»
-Що головне? Що? Те, що вона тебе кохає? А ти? - присівши на сходах заквилила дівчина. – А як же наше кохання? Наша дитина?
Їй так було погано…Ледве прийшовши додому, упала мертво на ліжко.
-Я не одна, ти зі мною! – прошепотіла дівчина, погладивши себе по животі і обернувшись до стіни, заснула.
Батьки вагітність Людмили сприйняли спокійно. Вони любили її,а онука любитимуть ще більше! Додому дівчина майже не приїздила. Батьки зняли їй квартиру. Там вона жила разом із Валею.
Подруга оберігала її від будь-яких спогадів про Володимира. Але він жив у її серці, снився ночами…
Через три місяці з командировки повернувся Андрій. Дізнавшись про усе, не стримався і розповів Володимиру.
Ця новина ошелешила його. У кімнаті, на тому ліжку, де він клявся Людмилі ніколи її не покинути, уже солодко дрімала офіційна дружина. Він не знав, що робити, як бути далі? Адже завтра вони повертаються назад у Градець-Кралове.
Валентина з Андрієм вирішили організувати їм побачення, нехай в аеропорту, але віч-на-віч.
Людмила йшла з подругою попід руку, а назустріч – Андрій з Володимиром. Людмила зніяковіла, їй хотілося провалитись скрізь землю, не бачити його. Образа кипіла у зраненій душі. Але він підійшов сам. Зазирнув в очі і перевів погляд на округлий живіт. Йому так хотілося доторкнуся до нього долонею, відчути, як в утробі коханої жінки б’ється його малюк. Не стримався і пригорнув Людмилу до себе. Вона плакала… А він, написавши на клаптику серветки адресу, промовив: «Ти будеш чекати на мене? Я повернуся до народження сина і ми одружимося! Чекай мене, кохана ,і знай, що я дуже тебе люблю!»
Людмила чекала. Спочатку приходили звістки від Володимира, а потім перестали. Згодом виявилося, що у горах під час розкопок кількох чоловік з їхньої групи завалило уламками в ущелині. Серед них був й Володимир. Андрію вдалося оминути біду, тому що в той момент знаходився на поверхні, неподалік того місця, де усе сталося. Повернувшись додому, він про усе розповів Людмилі. Але вона не вірила, вона відчувала серцем, що він живий. Останнім часом Володя їй часто снився. Тоді дівчина вирішила поїхати до ворожки. Стара жінка, пильно поглянувши на неї ,промовила: «Чекай його, бо він твоя доля. Окрім нього ні з ким тобі не бути. А сина назви його ім’ям, щасливий буде!»
З тих пір пройшло 10 років. Людмила писала у різні інстанції, приїздила на місце трагедії. Допомагали впливові знайомі, друзі та нічого, жодної зачіпки на те, що він живий. Життя ішло своєю чередою, ріс син, до болі схожий на свого батька. Кар’єра пішла вгору. Надходило багато пропозицій зніматися у фільмах. Декілька років підряд вона здобувала звання найкращої акторки року.
Остання кінострічка «Жінка-Осінь» здобула Оскара. Людмила готувалася до номінації. Допиваючи ароматну каву, настільки поринула у спогади, що й забула про час. Невдовзі наглянула Валентина. Побачивши, що подруга не зібрана, прикрикнула: «Ти що? Хочеш запізнитися на нагородження? Андрій уже чекає на нас біля під’їзду!»
Чорна довга сукня підкреслювала її тонку талію. Темно-русяве, акуратно підібране волосся локонами лягало на оголені плечі. На грудях переливалося кольє із зелено-синім кристалом. Обличчя обдавало жаром від тисячі очей, що дивилися на неї із залу. Хвиля оплесків, квіти, поцілунки, вітання... Коли спускалася зі сцени, їй руку подав чоловік із величезним букетом червоних троянд. Людмила підняла очі, щоб подякувати за допомогу, і завмерла… На неї дивилися ті ж сині, мов бездонне небо, очі. Чоловік узяв її попід руку і ,щоб не привертати зайвої уваги публіки , повів до фойє.
Вона мовчала… З очей викочувалися кришталеві сльози.
- Ти берегла його усі ці роки? – поглянувши на аквамариновий кристал, що поломенів на її грудях, запитав Володимир.
- Так, берегла..і вірила…вірила, що ти повернешся, як і обіцяв!
Чоловік пригорнув її міцно до себе, щоб самому не розридатися на очах у всіх.
-Де ти був? Я так довго на тебе чекала! – шепотіла раз за разом Людмила.
-Мамо, мамо, куди ти зникла! – перервав їхню розмову дитячий голос.
Володимир обернувся і побачив перед собою свою копію. Людмила витерла сльози і промовила:
-Знайомся, Володю, це Володимир – твій.., і раптом її голос затремтів.
-Цей чоловік так схожий на нашого татуся з фотографії, – доповнив хлопчик.
-Сину, це твій тато! Він живий. Він повернувся!
Володимир, обійнявши сина і кохану, дякував Богу за збережене життя. Адже там, під завалами, він ніколи так щиро не молився Господу. Тепер, у думках, він дякував Йому і за сина, і за дружину.
Життя іноді буває дуже жорстоким. Та хто проходить його випробування, знаходить щастя.
Володимир лишився живим завдяки двом альпіністам, які витягли його з-під уламків. Вони допомогли не лише стати на ноги, але й знайти роботу, зробити новий паспорт. Увесь цей час він жив під іншим ім’ям та прізвищем. Через це Людмила не могла відшукати його. Усі ці роки чоловік плідно працював, невдовзі відкрив власну кампанію по переробці дорогоцінних металів.
Він не наважувався повертатися додому, тому що знав, його давно уже похоронили. Та друзі умовили поїхати на рідну землю. Дізнавшись про те, що Людмила усі ці роки жила одна із сином, зрозумів: вона чекає на нього і чекала усі ці довгі роки.
ID:
463208
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.11.2013 00:25:30
© дата внесення змiн: 30.11.2013 00:25:30
автор: Юлія Мрійна
Вкажіть причину вашої скарги
|
