Ступаю – ні я вже лечу,
У небі крила розправляю,
Від почуттів уся тремчу,
Душею тут відпочиваю.
Лечу туди, де край води,
Калини кущ ген червоніє,
Не раз я бігала сюди,
В ставку вода, мов небо синє.
А поряд із берізок гай,
Кожну з дитинства пам’ятаю,
Мій неповторний земний рай,
Я з ними й досі розмовляю.
Із жалю плакала я тут,
Від радості щиро сміялась,
Життя напевно в тому суть,
Коріння я не відцуралась.
Я бачу татові сліди,
Матуся ген іде межею,
Багато вже втекло води,
Та я лишилася ж такою.
Стою дивлюсь на зорепад,
Стомились крила вже літати,
Може полинути назад,
Сюди, де породила мати.
http://antonina.in.ua/index.php/pro-zhittya/443-ridna-domivka.html
