Казан величезний. Там вариться зілля,
Що діє на всіх геть по-різному.
Солодке на смак, а для когось – із сіллю,
Бо ті складові є чарівними.
Там зілля кипить, виривається, булька:
«На волю – крізь всі перепони».
Людина неначе маленька кулька:
Захочеш – і стиснеш в долоні.
Але заглянь глибше, дивися уважно,
Туди зазирни, в таємниці.
Завжди виживає душа неосяжна,
В якій не замкни ти темниці.
А зілля бурлить, виграє і нуртує,
Таке необхідне життєво чи згубне.
Душі сьоме небо навік гарантує
Або ж в саме пекло веде волелюбну.
Але й мідяка все життя не варте,
Ніщо геть не має важливості,
Якщо не вдається його скуштувати –
До біса всі інші можливості.
Без нього й від нього розум втрачають,
Жадають, моляться знов і знов,
Воно надихає, від нього вмирають.
Це зілля спрадавна назвали "любов".
