Як мало залишилось тих, живих,
Хто бачив жах війни на власні очі,
Та в поколіннях біль отой не зник,
Він хробаком у серці рани точить.
Іду полями, буйно мак цвіте,
Та в’ється над полями мирна пташка,
Але поля ці бачили таке,
Що нам, нащадкам, й уявити страшно…
Волали ночі сотнями гармат,
Полум’яніли вибухи криваво,
На ворога ішов мій дід – солдат,
Життя заради, не заради слави.
За тих він йшов, що сховані в льохах,
Благали в Бога щиро допомоги,
І йшов солдат, відкинувши свій страх,
Зціпивши зуби, хоч німіли ноги.
Цей степ і трави потом поливав,
Коли стріляли, власною вже кров’ю,
Гнав ворога з землі, що шанував,
Й земля йому віддячила любов’ю.
Тепер лише там буйство диких трав,
А далі – грає сонцем повне жито…
І душі тих,хто край цей захищав
Любов нам залишили заповітом.
