Графітом олівця очорнений блідий листок
Одним рядком коротким на листковій скроні
Та й все. І олівець замовк,
Але не спиться гордому листкові.
- Як ти посмів, - образливо до олівця, -
на моїм білім тілі, псувати вроду мойого лиця,
"Та я ж тепер немов яке ганчір'я!
Я білим був, і мною тішилося око,
Поважно на столі я так собі лежав.
А ти, сухе та й чорнобоке
Мою сліпучу сніжність зіпсував."
Та олівець мовчав, не знавши що сказати,
Не знаючи, за що йому такий урок.
Та раптом чиясь постать увійшла в кімнату,
Зі столу узяла отой листок.
Очима, червонястими від втоми
Рядок задумливо перечитала -
Та постать ожила. Листок той став відомим!
Йому дісталася велика слава.
А як же олівець? -
Лежав собі покірно на столі.
Він - як митець, але без права вибору.
Його постійно лають аркуші дурні
Не знаючи, що потім же самі від того ви́грають.
Але, невтомний олівець, пророк
Стерпіти мусить всі образи.
Він пише слово, слово - є народ
Що назива пророка чорномазом.