Його давно ніхто вже не чекає,
На темних вінкнах не розслонить штори,
Ніхто йому напевно вже ніколи,
І не наллє горнятко з липи чаю,
Так, як вона...
Колись йому щоранку
не зварить кави, не подасть сорочку,
Не поцілує на прощання в щоку,
і не пов"яже "до ладу" краватку.
Він одинокий, так завгодно долі,
Летіти по житті підбитим птахом,
А він готовий йти терновим шляхом,
Лиш би вона була на видноколі.
Її нема... й не буде вже ніколи,
Лиш спогади в душі, неначе круки ,
І він бере троянд букет у руки
й несе туди, де сонце сходить в полі,
На їхнє місце.
Розмовляє з нею,
Бо лиш вона для нього наче промінь,
і тільки їй несе він щиру сповідь,
Його душа живе з її душею.
А тіло що? Воно лиш порох , подих
думки, слова, негоди і страждання,
Йому б хоч краплю ще того кохання,
ще б тільки погляд, поцілунок, дотик...
Буває і так... Але частіше ми, чоловіки, раніш дружин ідемо за межу... 
