Глава XV
Всю дорогу, як і вночі, Валентин продовжував обмірковувати можливий
сценарій розмови з батьками Маргарити. При цьому, як у шаховій комбінації, виникала безліч різних варіантів і відгалужень у залежності від того, як будуть розгортатись події. І хоча усе це, кінець кінцем, перетворилося на суцільний вінегрет, усе ж, це був деякий банк попередніх напрацювань, з якого, за необхідності, можна було б витягти під час діалогу кілька гарних висловів.
Біля виходу з аеропорту вже чекав Петер. Пориви прохолодного осіннього вітру раз-по-раз підіймали поли його шкіряної куртки, куйовдили коротко підстрижене волосся, змушували приплющувати очі від закручених хмаринок дрібної куряви.
- Як Ви? Долетіли нормально?
- Що - я? Я долетів нормально... На жаль, Маргарита ніколи вже цього не скаже, - Валентин від цих слів несподівано для себе розчулився, на очах забриніли сльози жалю за тією піснею, що народжувалась, та так і не була проспівана. – Як у вас тут, нічого не змінилось? Я буду мати розмову з Їх Високостями?
- Так, але на довгу розмову Ви не розраховуйте. Сьогодні такий день.
- Ми можемо десь дорогою купити квіти? Я, все ж, сподіваюсь, що мені дозволять бути присутнім на церемонії. Як Ви вважаєте?
- Ви ж самі повинні розуміти, що, у будь-якому випадку, Ваша присутність буде неофіційною?
- А я, власне, на більше і не розраховую.
Дорогою сумно мовчали. Валентин схвильовано згадував свій нещодавній приїзд, Вікторове щебетання, ще надто живий образ Патрісії-Маргарити. Це настільки заглибило і відволікло, що не встиг схвилюватись очікуванням скорої зустрічі з її батьками. Ось і та доріжка перед маєтком, на якій, ніби ще вчора, бачив востаннє Маргариту з сином. Ретельно стрижені газони, ретельно стрижені кущі – якою сумною, холодною, чужою була ваша сьогоднішня краса. Витіювате мереживо хрустких доріжок цегляного кольору, що вели вдалину, нікуди не приводячи, викликало ще більше сум’яття душі.
Блякло-зелений простір присадибних газонів, що розгортався в імлисту перспективу ген до самого маєтку, сьогодні не радував око, а, навпаки, викликав якийсь смуток душевного спустошення. У пам’яті знов і знов виринав далекий образ Патрісії, що не йшла, а ніби пливла у кількох сантиметрах над землею. І ось, нібито вже це була і не вона, а казкова Олівія, якій він гукав: - Зупинись! Зачекай! Та, не чує вона і торує свій сумний шлях, щомиті все більше і більше віддаляючись, відлітаючи у туманну даль вічності.
Бачу твій образ у замку Артура,
Що розірвав темний простір століть;
В легкому вбранні тендітна фігура
Залами, сходами ніби летить.
Кличу, повторюю ніжне ім’я,
Чом ти не чуєш, Патрісія?
Лиш зупинися, молю тебе я –
Зникла в серпанку Патрісія.
З марева тайни проглянули очі,
У сяйві їх теплім раз-по-раз зринав
Дзвін кришталевий підборів дівочих,
Що стежку чарівну крізь душу проклав.
Кличу, повторюю ніжне ім’я,
Чом ти не чуєш, Патрісія?
Лиш зупинися, молю тебе я –
Зникла в серпанку Патрісія.
Час наш з тобою промчав без зупинки,
Може пробачиш мені ти колись?
Поряд пройшли ми, як білі хмаринки,
Ледь доторкнулись, але не злились.
Кличу, повторюю ніжне ім’я,
Чом ти не чуєш, Патрісія?
Лиш зупинися, молю тебе я –
Зникла в серпанку Патрісія.
Доки йшли, прохолодне повітря непомітно огорнуло Валентина першими подихами вже недалекої зими, від чого він, підіймаючись сходами, тремтливо зіщулився. Всередині будинку, куди їх завела прислуга, відчувались приготування до траурної церемонії, і це ще більше пригнітило настрій Валентина. Піднялись за прислугою на другий поверх до просторого холу, де їх посадовили у крісла і попрохали зачекати. Через деякий час слуга вийшов із сусіднього кабінету і запросив туди Валентина, а Петеру сказав залишатись у холі.
Проходячи до кабінету, у Валентина з’явилось таке ж відчуття, як у студента, що заходить у аудиторію до професора здавати екзамен і мало вірить у те, що зможе його скласти. Увійшовши до кімнати середнього розміру, здогадався, що це робочий кабінет батька Маргарити, принца Олександра. Виглядав кабінет досить скромно. Окрім кількох стелажів з книгами, столу з кількома стільцями, кількох мап і картин на стінах, невеличкого серванту з баром, у кімнаті не було більше нічого зайвого. За столом у чорному костюмі сидів, не підіймаючись назустріч, не старий, але вже сивий, стомлений від пережитого горя чоловік. Червоними очима з-під насуплених брів він запитливо-вивчаюче дивився на Валентина.
Першим, не знаючи як треба поводитися у такій ситуації, порушив мовчання Валентин.
- Ваша Високосте, дозвольте висловити Вам своє щире співчуття з приводу тяжкої втрати...
- Це єдине, заради чого Ви приїхали?
- Прошу Вас, не засуджуйте мене надто сильно. Я цілком свідомий того, що значною мірою винуватий у тому, що сталось. І повірте, те, що я стою зараз перед Вами, пов’язане саме з упевненістю у невипадковості трагедії. Я здогадуюсь, як Ви можете ставитись до мене, але свідомо пішов на зустріч з Вами заради істини, заради з’ясування дійсних причин того, що сталось.
- Про яку істину Ви кажете? Істина у тому, що всього цього могло не статися, якби Ви, досвідчена у житті сімейна людина, не закрутили голову моїй дочці, яка була набагато молодша і недосвідчена у спілкуванні з такими ловеласами. Яку мету Ви цим переслідували, який далекосяжний план виношували? Кажіть відверто – чого Ви хочете?
- Нічого мені від Вас не потрібно! – з викликом у голосі ображено вигукнув Валентин. – Яка мета у мене була? А яка мета буває іноді у чоловіка, коли він спокушається симпатичною дівчиною і вирішує з нею пофліртувати? Так, це мій гріх. Але для мене це була лише таємнича незнайомка, що назвалась Патрісією. Про те, хто вона є насправді, я дізнався лише місяць тому.
- Не лукавте! Маргарита була надто відомою людиною в Європі, щоб Ви не знали її в обличчя.
- Знаєте, не можна порівнювати ваше телебачення з нашим. Європейські новини у нас подаються далеко не в тому об’ємі як у вас. До того ж, без шикарного одягу і зачіски, у потертих джинсах і темних окулярах можливо й Ви не одразу її впізнали б. Хоча.., час від часу мені здавалось, що десь я її вже бачив. Намагався навіть згадати, але потім вирішив, що Патрісія просто на когось зовні схожа.
- А чого було тоді кілька років морочити їй голову? Їздити до неї потай від своєї сім’ї, потай від нас – її батьків?
- Так, визнаю.., так - у цьому теж, мабуть, була моя провина... Я так і не зміг зробити рішучого кроку ні в той, ні в інший бік. Але ж... я ні в чому силоміць не нав’язувався. І останнього разу, коли я приїжджав сюди три тижні тому, Маргарита, ну-у... вона вже зізналась мені, хто вона є... так от, вона запропонувала розповісти Вам усе про наші стосунки і познайомити Вас зі мною. Я погодився на це... От, отут і криється якась тайна. Щось сталось після цього. Я підозрюю, що хтось підслухав нашу розмову. І я тут маю певні підозри. Так... Ви розумієте, після того як ми розлучились і я полетів додому, на мене було вчинено замах. Під час пересадки у варшавському аеропорту мене намагались отруїти. А після цього, через кілька днів, оце... Ця безглузда катастрофа... Не вірю я у те, що це випадковість, збіг обставин.
- Чув цю Вашу версію. Охоронець Маргарити мені її вже викладав. Однак, як би мені не було зараз боляче, все ж, не можу я так голослівно приймати на віру цю гіпотетичну підозру... А тим більше... тим більше, стосовно людини, яку я багато років знаю.
- Так, але деякі люди іноді ставлять собі за принцип: "Мета виправдовує засоби". І тоді йдуть до поставленої мети, не зважаючи ні на що.
- Ну як Ви можете судити про графа, зовсім не знаючи його?
- Ваша правда, особисто з ним я, на щастя, знайомий не був, але й того, що мені розповідала про нього Маргарита, було достатньо, щоб зрозуміти, що це за особа і на що він здатний задля поставленої мети... От, Ви можете сказати, чому він пішов на те, щоб одружитись з вагітною жінкою і, фактично, всиновити чужу дитину? Він же знав, що діти по вашій лінії не будуть спадкоємцями трону?
- Ви у шахи граєте?
- Звісно.
- Так от, як кажуть шахісти: "Немає такого майстра, який не мріяв би стати гросмейстером"... Коротше, де реальні підтвердження Ваших підозр? Розкажіть мені у подробицях, хто і як намагався Вас отруїти?
Після того, як Валентин розповів про випадок у Варшаві, Мост Ноубль Олександр деякий час мовчав, після чого розмірено промовив:
- Історія, дійсно, досить підозріла, але ж, Ви самі кажете, що Вам лише здалося, що хтось там і щось підсипав до напою.
- Як Вам сказати? Скоріш, я, просто, підсвідомо не міг сприйняти те, що у мене взагалі можуть бути якісь вороги, що хотіли б моєї смерті. Ні на роботі, ні в інших справах не було у мене жодних конфліктів і ризикованих авантюр. Але... коли сталась ця авіакатастрофа, то... знаєте – думки мої різко змінились.
- Дивна Ви особа! Виходить, що історія, в яку Ви втягнули мою дочку, для Вас, насправді, не виглядала як безрозсудна авантюра з небезпечними наслідками? Про моральний бік Ваших вчинків я вже й не кажу. До Вас що, й досі не дійшло, у що Ви вляпались?
- Не знаю... Можливо, я завтра замислюсь над цим, а сьогодні... сьогодні голова моя зайнята зовсім іншим.
- А що Ви, взагалі, за людина? Де Ви працюєте?
- Державний службовець я. У державному комітеті працюю. Ну-у... словом, займаюсь питаннями енергозбереження. Звісно, порівнюючи зі статками у вашій країні, живемо ми достатньо скромно, але на життя вистачає... Що я за людина? Та, нормальна я людина, така як усі.
- От, саме через таких нормальних, як усі, людей усі ненормальні речі у світі й відбуваються. Для вас все – нормально, все – у порядку речей. А знаєте, чому? Тому, що внутрішнього стрижня у вас немає, достатньої здатності до самоконтролю, здатності приймати цілком самостійні рішення, не озираючись на інших. Стадний інстинкт, от що: інші так роблять, то й мені можна! Якщо інші зраджують своїм дружинам, то чому мені не можна? Якщо інші волочаться за молоденькими дівчатами і затягують їх до ліжка, то як же мені упустити такий шанс при нагоді? Якщо інші сноби мріють про те, щоб отримати хоча б автограф у принцеси, не кажучи вже про те, щоб побути разом з нею, то чому мені цього не домогтись? Ну, й що, домоглися свого? Доросла людина, а закортіло, як у тій казці – пробратися до королівського саду і викрасти золоту клітку з l'oiseau du bonheur. То де Ваше щастя? Чи Ви його комусь іншому своїми діями принесли?
- Мені важко зараз з Вами дискутувати, особливо, відчуваючи всю глибину своєї провини... Я розумію Ваш стан сьогодні. Ви, дійсно, праві багато у чому, а я був неправий. Так... Одне лиш скажу – не завжди приносять щастя людям і дії непересічних людей, таких, наприклад, як Гітлер, або Сталін. Вони мали свій стрижень, діяли самостійно і не оглядалися на інших. То й що з того? ...Чесно кажучи, я кинув дім, роботу і прилетів сюди не задля того, щоб посперечатись у чомусь з Вами і поїхати собі назад. Зрозумійте мене, будь ласка! – Валентин так виразно хотів це підкреслити, що приклав руку до серця.
- То поясніть, що Ви хочете? Я логіки у Ваших діях, поки що, не бачу. Якщо Ви впевнені, що було намагання здійснити на Вас замах, то.., на мій погляд, Вам треба було б зараз тихо сидіти вдома і жодним чином про себе не заявляти. А Ви, навпаки, мчите сюди, де Вас можуть побачити живим, свідомо наражаєте своє життя на небезпеку. Що, хочете сказати, що не боїтесь повторного замаху? Заради чого, поясніть?
- Так, Ви праві, моя перша думка була саме такою, але... потім я все обміркував і вирішив, що кращим захистом буде напад, що я не зможу спокійно жити, ховаючись від небезпеки і кожного дня її очікуючи. Ну, як так? Якась страусина політика – ні, це не моє. І потім.., це нечесно було б у відношенні до дорогої для мене жінки, що загинула. Повірте, то не красиві фрази - я у своїй душі несу тяжкий хрест за її загибель, особливо, якщо підтвердиться, що це було вбивство. Це мій моральний борг перед нею – докопатися до істини. Крім того, ще двом людям зараз загрожує небезпека – охоронцю і водієві Маргарити, бо вони також були свідками наших побачень. Благаю Вас, поставтеся серйозно до моїх слів!
- Слідство у цій справі ведеться у будь-якому випадку. Я розповім слідчому те, що Ви сказали – все інше від мене вже не залежить... У Вас ще щось?
- Так... У мене ще два прохання, заради яких я приїхав. Не знаю, чи зможете Ви піти мені назустріч, але я дуже Вас прошу: дозволити мені бути присутнім на похороні, а також, побачитись із Віктором.
- Ну, стосовно побачень з Віктором, то Ви одразу викиньте це собі з голови! Нема чого йому з Вами бачитись! Я хочу, щоб Ви запам’ятали: він – мій онук і до Вас жодного відношення не має. Ніхто, особливо журналісти, не повинні нічого знати! Стосовно першого прохання – серед родичів і офіційних осіб Ви, звісно, бути не можете, а серед інших, бажаючих взяти участь у церемонії, то вже Ваша справа. У дочки було багато знайомих і друзів, які прийдуть туди... Усе, більше у мене немає часу. На прощання я настійливо рекомендував би Вам забути цей епізод у вашому житті і не поширюватись ні тут, ні вдома щодо будь-яких зв’язків між нами, навіть якщо дуже схочеться похвастати. Так буде краще для всіх. Я міг би навіть запропонувати певну суму за Ваше мовчання і за те, щоб Ви ніколи не мали якихось претензій на батьківство Віктора. Яка сума Вас влаштувала б, у розумних межах, звісно?
- Що ж, пропозиція заманлива, але мені доведеться від неї відмовитись. І знаєте, чому? Якщо раптом Віктор колись довідається, коли виросте, що я його продав за певну суму, як коня на базарі, то він мене прокляне, а я не хочу брати це на свою карму. Звісно.., - Валентин тяжко зітхнув, - я можу Вам обіцяти, хоча це для мене і важко, мовчати і не шукати без Вашого дозволу зустрічей з Віктором, але... не вимагайте від мене, щоб я добровільно відрікся від сина... А стосовно того, що Віктор лише Ваш і що так буде краще для всіх, то... не знаю, чи усі так вважають. Підозрюю, що граф уже найближчим часом може пред’явити свої права на Віктора, як на свого прямого спадкоємця. Що Ви зможете йому протиставити, коли він схоче забрати сина до себе?
- Нехай тільки спробує! – мимоволі вирвалось у принца Олександра, та він одразу взяв себе у руки і вже удавано спокійним голосом продовжив: - Ми цю проблему вже якось самі владнаємо. До побачення!
Валентин автоматично попрощався і вийшов з кабінету. Після того, як розмова закінчилась і спав стресовий стан нервової напруги, на нього якоїсь миті звалилося відчуття сонливості і апатії. На запитання Петера щодо результатів розмови навіть не зміг одразу й відповісти, бо не вдавалось звести думки докупи. До того ж, Петера самого одразу запросили до кабінету. Не пройшло й п’яти хвилин, як Петер повернувся.
- Його Високість погодився, щоб ми були присутні на траурній церемонії, - тихо сказав Петер, як тільки наблизився до Валентина, - і, ось.., дав запрошення, щоб ми не штовхалися у юрбі цікавого до сенсацій люду.
- Це він так Вам сказав? А мені здається, що принц Олександр, усе ж, вирішив поберегти наше життя. У цій юрбі нас з Вами можуть не лише штовхнути, але й штрикнути. Ви не подумали про це? А от він, мабуть, подумав. І що це означає? Це означає, що він таки сприйняв серйозність моїх підозр. Це добре. Хоча... що доброго у нашій ситуації? Навіть вулицею пройти ризиковано.
- Думаю, доки не поїдемо на церемонію, Вам краще посидіти у моїй машині.
Петер сказав це таким спокійним і буденним голосом, що Валентинові стало зрозуміло – той отримав від Його Високості певні інструкції щодо подальших дій.
Сіли у машину і під’їхали майже до центральних воріт, зупинившись за сотню метрів з протилежного боку вулиці. Дощити поступово перестало і на обрії з-під чорно-синьої хмари різко окресленою межею яскраво проглянуло рожеве небо. Пожовкле осіннє листя вже наполовину облетіло із зажурених змоклих дерев. Дороги і газони, певно, прибирали доволі регулярно, тому на долівці лише де-не-де виднілись жовті плями одірваного останнім дощем листя. У салоні авто було трохи парко, по даху машини ще торохкотіли жалісно поодинокі краплі, що зривались з розкидистого платана.
Валентинові пригадалась остання зустріч з Маргаритою і Віктором, прокручуючись у голові спалахуючими епізодами як стара порвана кіноплівка. І дивно, хоча того разу дощило так само, як і зараз, але спогади настільки контрастували своєю теплою сонячністю із сірим і вогким ознобом самотньої неприкаяності цього жалобного дня, що Валентин відчув як у очах забриніли сльози, а вуста почали зрадливо тремтіти. З’явилось відчуття, ніби не встиг, спізнився сісти на якийсь дуже важливий у житті потяг, вибігши на перон тієї миті, коли останній вагон уже зникав за рогом, відлітаючи у далекі казкові краї і залишаючи на згадку про себе біль і смуток втраченого назавжди...
- Вже їдуть, - почув Валентин хриплий голос Петера і побачив траурний кортеж, що неквапливо виїжджав з воріт і звертав вулицею вліво. Петер потроху рушив слідом за кортежем, прилаштувавшись на певній відстані за ним. Неподалік від каплиці, де відбувалось прощання з принцесою Маргаритою, кортежу прийшлось просуватись у коридорі між двома натовпами люду, серед яких деінде снували газетні репортери.
У подвір’ї, в яке нарешті заїхали всі машини кортежу, поважні особи почали виходити і неквапливо просуватись до величного собору у готичному стилі. На певній відстані від них невтомно працювали телеоператори і фотографи. Валентин дочекався, доки Петер віджене машину і повернеться, після чого вони разом теж вирушили навздогін процесії серед кількох інших незнайомих осіб, які, певно, також мали якесь відношення до родини покійної. Нарешті, всі зайшли до траурної зали. Посеред зали між морем квітів і вінків Валентин побачив труну, яку потроху оточила багаточисельна родина. Як важко було витримати неможливість підійти у цю хвилину ближче, щоб побачити востаннє обличчя тієї, яку лагідно називав Патрісією, яка ніколи не була для нього принцесою, а простою, трохи дивакуватою дівчиною. Валентин дивився здалеку на такі знайомі і водночас уже якісь інші контури обличчя Маргарити і крізь сльози намагався востаннє зрозуміти, ким же, усе ж таки, була для нього ця жінка – останнім коханням чи лише матір’ю його сина. Заглиблений у ці роздуми, не одразу помітив, що хтось пильно до нього придивляється. Та, нарешті, звернув увагу на цього чоловіка, років за п’ятдесят, що стояв серед родичів біля труни і кидав на нього здивовано-гнівні погляди. Зрозуміло, єдиною людиною, що могла б так поводитися, повинен був бути граф Едуард. Лише він міг знати його в обличчя і бути страшенно здивованим появою тут живим і здоровим поряд з охоронцем Маргарити. Валентин відчув таку ненависть до графа, що, коли їх погляди чергового разу схрестилися, не зміг приховати злорадної посмішки, що мимоволі розтуляла вуста. Вони зрозуміли одне одного – це був виклик на своєрідну дуель. Поразка у цьому двобої могла бути смертельною, але у цю мить Валентин чомусь про це забув. Було лише бажання помсти – підступне почуття і ненадійний радник у життєвих ситуаціях. Петер штовхнув ліктем у бік і стиха прошепотів:
- Гляньте, граф Едуард надто пильно дивиться у наш бік. Може нам краще піти звідси?
- Навпаки, хай бачить, що я серед запрошених, що поряд з Вами, що почуваю себе впевнено. Прекрасно! Це дасть йому зрозуміти, що спроба його замаху на мене провалилася і вже не є тайною. Хм, тепер він уже побоїться повторити свою спробу непомітно позбутися нас без ризику гучного і згубного скандалу. І знаєте, що..? Думаю, тепер він буде намагатись якимсь чином переконати, або залякати нас, щоб ми мовчали. Це, звісно, неприємно, але вже не так небезпечно.
- Ви таки впевнені, що це він намагався Вас отруїти?
- Звісно. А звідки б він тоді знав, хто я такий, і так перелякано дивився у мій бік? Ні, це він! Тільки він!
- Схоже, що Ви маєте рацію. Який негідник! Що ж він тепер буде робити далі?
- Якщо спробувати уявити себе на його місці, то логічно буде очікувати, що нас будуть намагатись підкупити, або ж – чимось шантажувати. А чим – поки що мені складно сказати... Не хочу сьогодні про це замислюватись. У мене в душі зараз зовсім інші почуття...
Після закінчення церемонії Петер одразу повіз Валентина до аеропорту, оскільки Маргариту для поховання, все одно, збирались везти до родового маєтку. За вікнами машини з’явились околиці міста, коли Валентин раптом згадав за гроші, які позичив у Києві на поїздку. Події цього дня настільки вибили з колії, що забув обговорити це делікатне питання і з Петером, і з Його Високістю. І лише тепер з жахом зрозумів, що залишився з цією майже безвихідною проблемою наодинці. У цій ситій західній країні його проблеми мало хто зрозумів би. Тепер з усією неминучістю перед очами з’явилась картина недалекої зустрічі з кредитором, у якого намагатиметься прохати відстрочки з поверненням боргу. А яким чином його повертати, жодної ідеї поки що не проглядалось...
З тяжких роздумів Валентина вивів Петер:
- Щось мені здається, що за нами ув’язалась якась машина. Ніби приклеїлась з самого початку, лише ми від’їхали.
- А може це люди графа?
- Та ні – не схоже. Надто відверто нас переслідують, не ховаючись. Так нахабно можуть поводитись або поліцейські, або кореспонденти. Але поліція вже, мабуть, почала б сигналити, щоб ми зупинились. Тому думаю, що це, все ж, кореспонденти.
- Кореспонденти? Цим що від нас треба? Може переплутали нас з якоюсь знаменитістю?
- Зараз приїдемо – побачимо. Хоча не думаю, що ці жуки можуть когось переплутати.
Між тим, уже під’їхали до аеропорту. Таки точно – лишень зупинились і вийшли з машини, як до них підбігли два репортери з фотоапаратами і мікрофоном у руці.
- Пане Колін! Ми знаємо, що Ви були охоронцем у принцеси Маргарити. Що Ви могли б сказати щодо катастрофи? Як Ви вважаєте – це був нещасний випадок, чи спланований замах? У принцеси були вороги?
- Я нічого не можу сказати з цього приводу, - рішуче почав відбиватись Петер. – Розпочалось слідство, воно й визначить, що це було. Вибачте, але ми запізнюємось на реєстрацію.
- Ви кудись відлітаєте? А хто Ваш незнайомий супутник? Скажіть, будь ласка, - переключились багатослівні молодики на Валентина, - ми бачили, що Ви теж були серед запрошених на церемонії: Ви – далекий родич, чи друг сім’ї загиблої? Ви можете назвати себе?
- Я... - давній знайомий покійної. Коли вона, ну-у... ще студенткою була. А називатись мені ні до чого – все одно, моє ім’я нічого вам не скаже… Все, все, вибачте, ми запізнюємось!
Щоб позбутися настирливих репортерів, довелося майже побігти уперед до зали реєстрації. Трохи відірвались, хоча переслідування і фотографування на відстані не припинились. Нарешті, настав час прощатися.
- Не кращий день був у моєму житті, - сумно промовив Валентин, потискуючи руку Петера на прощання. – Хіба міг я передбачити, що доведеться нам зустрітись наступного разу за таких обставин?
- Згоден. На жаль, так. Та, думаю, нам дуже скоро доведеться зустрітись знову. Впевнений, що слідству ще знадобляться Ваші свідчення... Чекайте, зовсім забув, - Петер дістав з внутрішньої кишені конверт, - ось, візьміть гроші на дорогу.
- Що Ви?! Я у Вас не можу їх узяти!
- Ви мене не зрозуміли. Це гроші не мої – їх мені для Вас передав Його Високість.
- Що Ви кажете?! Дякую!.. У мене, чесно кажучи, були б значні проблеми без цих коштів. Але дивно, якщо він хотів мені їх дати, то чому не дав безпосередньо?
- Хто його знає? Я сам не завжди розумію деяких вчинків цих панів з вищого світу. Але сьогодні я не хотів би опинитись на місці Його Високості.
- Так... якийсь безглуздий жах.., - сказав Валентин, задумливо дивлячись у підлогу, трохи помовчав, попрощався і швидко попрямував на посадку.
***
У Києві він побачив, як у телевізійних новинах обговорювали загибель і поховання Маргарити, а також, присутність на церемонії таємничого незнайомця. Побачив також і своє обличчя у різних ракурсах, різні здогадки щодо своєї особи, у тому числі і досить близькі до вірних, також і про те, куди він від’їхав після похорону. Всі сходились на тому, що сліди незнайомця ведуть або у Польщу, або в Україну.
Певно, декому з близьких здалась дивною схожість незнайомця з обличчям Валентина. Довелось на всі дзвінки від родичів, друзів і знайомих відповідати, що він лише схожий на того незнайомця з Польщі. Тож, коли Валентина до свого кабінету запросив на розмову начальник управління Петрицький, у нього з’явились якісь негарні передчуття, але вирішив діяти за звичною схемою.
- Валентине Петровичу, Ви мені розкажіть, будь-ласка, на які похорони їздили, відпрошувались у мене? Тільки чесно.
- А-а... що сталось? Я ж Вам казав ще тоді, перед від’їздом, - намагався зберігати невимушено здивований вигляд Валентин, хоча вже зрозумів, що нічого доброго тон начальника не віщував.
- Так, я чув Вашу версію, але тепер маю щодо неї певні сумніви. Як Ви вважаєте, чому?
- Не знаю. Але я... чесно, я їздив на похорон.
- Якраз у цьому я і не сумніваюсь. Але куди Ви їздили – от у чому питання? Я, зазвичай, досить уважно продивляюсь телевізійні новини і встиг побачити доволі знайоме мені обличчя у зовсім іншому місці: на похороні принцеси Маргарити.
- Ах, от Ви про що. Так.., мені вже багато хто казав про це. Ні, це якийсь випадковий збіг – хтось досить схожий на мене, кажуть, був на тих похоронах.
- Ну, може багато хто й казав, та, окрім мене, ніхто з них не знав, що Ви у цей час саме й їздили на похорон. Та й придивлявся я уважніше за інших, коли побачив знайоме мені обличчя. Я ж бо відправляв Вас на похорон у зовсім інше місце, ніж те, у якому раптом побачив. Та ні, не міг я помилитись! Краще викладайте усе відверто, а то я вимушений буду розпочати службове розслідування!
- Помилуйте, але ж я не у відрядженні був, а відгул брав? І де я був у відгулі – нібито, моя особиста справа? Чи я не правий?
- Так.., але ж... було з Вашого боку певне серйозне обґрунтування, щоб я погодився надати відгул? А Ви ввели мене в оману... Послухайте, Валентине, може досить?! "Коліться" вже – яким чином Ви туди потрапили? Все одно, я ж не відстану, доки не зізнаєтесь!
- Знаєте.., якби я був упевнений.., ну-у, що це не вийде за межі цього кабінету...
- Ага! Значить, усе ж, я не помилився? І все це таки... Ну, добре! Домовились. Я обіцяю – все залишиться між нами. Клянусь!
- ...Так, я скажу – був я на похоронах у Маргарити... принцеси, тобто. Був, тому що ми були знайомі з нею.
- Яким чином?! Як?
- Ну, тоді, пам’ятаєте, чотири роки тому, коли ми були у Вестландії? От, тоді й познайомились... випадково. Я не знав тоді, хто вона є. А вона гуляла інкогніто містом. Отак і познайомились, словом... Переписувались потім...
- Переписувались? – Олександр Васильович недовірливо хмикнув. – Навряд чи цього було б достатньо, щоб Ви поїхали до неї на похорон. Та ще й - щоб Вам дали можливість бути серед окремо запрошених. Казали, що Вас потім ще її водій персонально відвозив до аеропорту... До речі, а Ваші постійні відгули? Це ж, мабуть, Ви їздили до неї? Чогось Ви недоговорюєте.
- На жаль, це не лише моя тайна, тому я не можу усього Вам розповісти. Я й так відкрився Вам більше, ніж будь-кому ще. Не вимагайте від мене більшого, прошу! – приклав руку до грудей Валентин з такою журбою на обличчі, що розчарований начальник відступився і відпустив його.
ID:
484015
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.03.2014 00:23:01
© дата внесення змiн: 07.03.2014 00:23:01
автор: Valery
Вкажіть причину вашої скарги
|
