Якось наснилось, що я на майдані.
Мовчав, сказати слово боявсь.
Про Яника, я думав, що “в тумані”,
Хоч на Єванглії народу клявсь.
Мені тоді хотілося кричати:
-За волю! За Вкраїну! За народ!
Брати - вкраїнці, годі спати,
Хода ж бо світла до свобод!
Прокинувшись, безсило плакав,
Згадав я вільних сильних козаків,
Подумав про Тараса-небораку,
Що за народ боровсь- горів.
Навіщо звикли ми терпіть,як є,
“Аби сьогодні”-- так навчились жити.
Кобзар будив нас берегти своє
І матір Україну над усе любити.
У що, скажіть , ми перетворимося, люди,
Коли забудемо, що вільний ми народ?
Хліб купуватимем тоді в Китаї,
Забувши, що в нас власний є город.
Ось це все говорити не боюсь,--
Менші за мене вмерли за країну!
Колись вони під Крутами лягли,
Щоб з України не було руїни.
Борімось на майданах до кінця!
Борімось і ніколи не здаваймось.
І вірмо: воля Україні-- до лиця!
За майбуття її єднаймось!
