|
НАД ПРІРВОЮ...
Над прірвою стояла,
Відрікалась,
З життям прощалась у весняний день.
Вона вже більше Бога не боялась,
ні чорта не боялась,ні людей.
За що їй це,
Чому так доля з нею?
Ще чує,
розуміє,
а душа
вже наче вихор крутить над землею,
З очей зліта останняя сльоза:
-Сама, сама,
сама у тому винна,
Лиш тільки я, не винен він ні в чім,
Тепер відповідати я повинна ,
Вже більше не побачимося з ним.
Нехай живе,
нехай буде щасливий,
Нехай кохає іншу...не мене,
Чому? Чому не я? Чому ,мій милий?
Ще тільки крок і все ...усе мине.
Лечу...
* * *
Була весна, прекрасна,
ясна, світла,
сади шуміли,лився спів птахів,
А у садах черемха буйно квітла,
від аромату місяць в небі млів.
По воду йшла,
не йшла ,а мов летіла,
був вечір тихий,була ясна ніч,
Біля калини я його зустріла,
і полилась тихенька наша річ.
За руку він тримав мене
тихенько,
Торкнувся ніжно русої коси,
Тієї ночі так чекала ненька,
а ми удвох до ранку,до роси
в саду вишневім.
У його обіймах було так тепло,
Поруч пасся кінь,
душа стрілою відлітала в небо,
коли очей його стрічала синь.
А завтра знов той сад,
і та криниця,
І та верба, і очі ті самі,
Мені те все тепер неначе сниться.
А може справді снилося мені?
Та ні, не сон то був,
а краще б снилось,
Чому розбив він серденько моє?
чому кохання в ньому поселилось?
-Чому я не зненАвиджу тебе?
Чому
перед очами твої очі?
Чом на устах цілунок перший твій,
горить вонем,його забути хочу,
А в серці й досі щем, болючий щем.
Весна злетіла,
наче день єдиний,
Вже літо нас в покосах зустріча,
Тобою лиш жила, тобою милий...
Дурне, дурне закохане дівча!
Ох, як же вмів ти
солодко брехати,
Шептав ти про кохання без кінця,
До іншої велів сватів заслати,
А я ждала, ждала твоє дитя,
А ти й не знав.
Та й нащо тобі знати?
Нічого не змінити вже мені,
ЇЇ будеш ти ніжно обіймати,
так як мене в садочку на весні.
А ми з дитям ?
Що буде далі з нами?
Хто буду я? Гуляща, без пуття?
А може було слід сказати мамі?
Матусю, як же ж вас мені шкодА!
Я знаю, знаю,
ви б мене простили,
Та люди не простять мене і вас.
А може б разом ми б дитя ростили?
А може щастя Бог мені ще дасть?
Думки, думки,
Що діяти не знаю,
Іду в поля, і очі в небеса,
Я чую, як в селі музики грають,
То з церкви мій коханий поверта.
Уже не мій...
Та як його забути,
Коли у лоні б"є нове життя?
Втопитися, напитися отрути,
у прірву впасти... Матінко моя!
Ще крок,ще мить
І вже мене не стане,
Не провождати вже мені весну,
Дитя у рай а я у пекло, мамо,
Не поминайте лихом... я лечу...
* * *
Лечу... Матусю-ю-ю-ю,
не журіться мамо,
Бо не вартую ваших сліз гірких.
Хіба могла я залишатись з вами?
Хіба могла у дім принести гріх?
Ні не могла,
бо вас судили б люди,
Матусю мила, ви простіть мене,
Іще багато дивних весен буде,
і сум за мною скоро промине,
простіть мене...
ID:
491101
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 08.04.2014 10:39:08
© дата внесення змiн: 08.04.2014 10:39:08
автор: Наталя Хаммоуда
Вкажіть причину вашої скарги
|
