Кохаю…
І сам я не знаю,
Для чого те серце картаю?
У муках невтомних палю?
Видать: не маю до нього жалю.
Без втіхи, кров’ю омите, любов’ю сповите…
Воно, самотньо і одноманітно болить,
А я, щоб цей біль придушити…
Не буду молитви для Бога молити,
Не буду кохання у Нього просити!
Що тільки мене обпече і закине
У прірву бездонну… тужить без упину.
За Тобою. Я не буду вірити ніколи очам,
Які щоранку поглядають на небо,
І серце своє – ні - не віддам!!!
У безглузду інтригу! Не треба!
Більш не треба дивитись на небо,
На сонце, на місяць, на зорі,
Які сиплять пилок в океан,
Де води хлюпочуть прозорі…
О Зорі!!! Ви споконвік надихали людей!
Руйнували абсурдом думки!
Галілей не спав би ночей,
Якби не відкрив він замки
Людських таємниць та речей!
Гарячої крові струмки…
Невпинно несуться по тілі,
А очі і розум давно помарніли…
Та ніби живуть ще пошерхлі думки.
О! Навіщо терпіти ці муки?
Прокладати до відчаю шлях?
Мов година – секунда розлуки,
А світ – не білий, а чорний в очах…
Бронзовий відблиск на спілих житах
Нагадує важке моє літо,
Що не було тобою зігріте,
Сльозами та болем омите…
Тоді я марно питався у Бога:
«Навіщо мені судилося жити?»…
Сконав би, коханням убитий……
Якби не одна краплина надії!
Яку мені ненавмисне лишила,
Якби не вона – не було би мрії.
Якби не вона – мрія б не жила!
А гаряча краплина моїх сподівань,
Яка тіло нектаром живила –
Росою ставала на промінні світань,
А на вустах пахучий слід залишила…
Та колючий сумнів тиснув в серце,
Що зупинялось інколи на мить.
Болить... коли згадаю все це.
Болить… бо не зумів…
Привернуть очей твоїх блакить…
Кохання познущалось наді мною,
Не знав я втіхи… і не буду знать.
А ти залишишся єдиною, одною…
Янголом – для мене, ідолом, святою!!!
Не мав я права, щоб кохать…
А я залишусь… та Богу знать...
Де кінець я свій одвічний стріну?
Я все залишу, змирюся і полину… а
Любові вітер без упину,
Так німо, тихо, щохвилини
Думок мій сніп незримий
Тихенько буде колихать…
2006
Ще тоді був маленьким, зеленим хлопченям =)))
