Кришталики небесного сія́́ння,
Обрамлені в смарагд і порцеляну –
Незводячи очей, немов востаннє,
Я, вкотре, милуватись ними стану.
Прозорі й чисті, ніби ті джерельні во́ди,
Два світоча шляху моєї долі.
Проміння їх, мов той ковток свободи,
Який годиться смакувать лише поволі.
Два дива світу, восьме і дев’яте,
По вінця сповнені коханням незрадливим.
Його палкий аккорд, життям ще не прим’ятий,
В душі дзеркалах знітився цнотливо.
Вони ж, ввібравши всю буянь весняну,
Нещадно свердлять наскрізь всі вагання...
А я, укотре, милуватись ними стану,
Затамувавши подих, мов востаннє...
