Жила собі дівка мала
Одна із мамцею у Прикарпатті.
Краса у неї була – чимала.
Завжди одягнена у модне плаття.
Та мамця її добре шила,
Чим заробляла собі на життя.
Та капелюха ось скроїла,
Червоним сяє немов багаття.
Одягла капелюха та мала,
Та крутиться як пава на току.
Та дивиться у всі дзеркала,
І собі має оцінку досить високу.
Ходила так усюди в капелюсі,
що тільки в ньому не спала.
Та її звати стали всі невдовзі
Червоний капелюх – дівчина мала.
Та якось мамця отримує звістку,
що бабця, котра мешкає в Карпатах,
зовсім злягла, хворобу має жорстку.
Онуку бачити бажає у своїх пенатах.
Та наробила мамця смачних дерунів,
сметану, ковбасу та мед поклала в кошик.
Йди, доню, к бабці, та не бійся цвіркунів,
з дороги не звертай, тримай свій капелюшик.
Йде дівчина по горах та співає,
Та наспів коломийок чується усюди.
Та поки нічого собі не знає,
Та дихає киснем в усі дівочі груди.
Та раптом, на стежині з`явивcя сірий,
вовк, лякає оскал зубів, слина тече…
Та погляд зголоднілий та похмурий,
з надією, що смачна здобич не втече…
Та дивиться на нього дівчина жваво,
здивовано і з цікавістю розкривши очі –
та може, вовче, тобі буде необтяжливо,
ліпше кохати мене до самої ночі.
Підстрибнув вовче та й облизнувся,
поставив ближче свої лапи до дівочих ніг.
Як гумова іграшка увесь прогнувся,
Але нічого страшного зробить не встиг.
Тут дівка скинула свого капелюха,
Та й коси розплела як та русалка.
Стоїть вовче, волає, притиснувши вуха,
Червоний капелюх – вже його хазяйка.
Кохалися вони до ночі раз, і два, і три,
та дівка жагуча як чортополох.
Не витримав вовче любовні процедури,
Та ліпше б з`їв її, а так він – здох.
Мораль цієї казочці виходить –
Хто вільно так грудьми дихає,
в Карпати, курви, не ходить,
Бо так вся фауна повиздихає.
