Тепче річка-невеличка, хилить, вигинає,
І хто зна звідки береться і куди впадає.
Тече річка-невеличка колись гарна й дужа,
А залишилась від неї велика калюжа.
Заспівали птахи співом, що залив долину,
Прославляли красу Божу, неньку Україну.
Здійнялися птахи криком, бо й ворони птахи.
Смітники лиш над Іквою й бродячі собаки.
Над водою криштальною були верболози,
А тепер води смердючки не п’ють навіть кози.
Де місця для відпочинку, де сміялись діти?
Не покажуть, не розкажуть одинокі квіти.
Рідко-хто уже згадає про річку-перлину,
Де руками хлопчаки ловили рибину,
Де дівчата сміялися, квіти заплітали,
Як вербички у воді тій коси полоскали.
Де білизну жінки прали від снігу білішу.
Пам’ятають її люди глибшу, ширшу, більшу.
Стекла вода й не вернеться, і час не вернемо.
Що було – того не буде, а, може, дождемо?
Як не ми, то діти наші, наших дітей діти
Зможуть з краси Божої як і ми радіти?
А чи зможуть своїм внукам про те розказати,
Як уміли їхні предки усе цінувати?
Зможуть, знаю, коли кожен собі заречеться,
Прибирати за собою. Це й дітям вдається.
Не смітити в тому місці, де відпочиваєм.
Оточуючих мимоволі до цього привчаєм.
Справа не лише у людях й не лище у річці,
Справа в нашій з вами виробленій звичці
Так чинити, як довкола чинять усі люди,
Та скажіть кому від того потім лекше буде?
Край дороги ген сміття, сміття над водою.
Зроблена оця краса нашою рукою.
Щоб потомки написали про красуню річку,
Нумо, люди, руйнувати цю ганебну звичку.
