Коли моє волосся, мед з молоком, гречаний, гіркий мед
Намагається вилікувати твоє серце доторком,
Ти, як найслухняніший хлопчик,
Покірно підставляєш своє плече, аби вилікуватись.
Наближаєш свої вуста так, наче в моїх криється чудодійна мікстура.
Очі твої блищать, ланіти грають багряно-червоними барвами.
Так трусить, що температура твого тіла певно зашкалює, виходячи за всі пристойні межі.
Тебе проймає то холод, то спека, на тобі то лід, то ковдра...
Точно хворий.
Невиліковно хворий.
Хоча, на перший погляд, це усього лише грип.
Я роблю усе для твого одужання, але коли випускаю свою долоню з твоєї тобі чомусь стає легше.
Хворі мусять не покидати ліжко, це загальновідомий факт, але чи казав хтось, що хворим можна розділяти це саме ліжко з кимось?
Ти вже давно міг бути абсолютно здоровим, але засипаєш з тією, яка за ніч виснажує тебе так, що не залишається жодних шансів...
І ти знову і знову прокидаєшся хворим.
Невиліковно хворим.
Я відчуваю себе вірусом, який залишиається із дня у день, кожну ніч,
На твоїх сорочці і подушці,
Філіжанці й улюбленій книзі,
У твоєму волоссі і...
У твоєму серці.
Любов - це коли, насправді, хворію я, коли ниє кожен нерв мого тіла, болить і мружиться кожна моя судома, коли мене проймає щось таке, від чого сил вистачає лише аби заплакати, але я, все одно, називаю себе вірусом і плачу над кожною найменшою твоєю подряпинкою...
