А давай просто зламаємо усі перешкоди. Давай забудемо, про те що нас розділяє ця відстань. Котра не може зробити наше кохання сильнішим через мало хвилин проведених поряд разом. Але і водночас не може його зруйнувати, бо ми кохаємо надто сильно, бо ми постійно знаходимось в голові один одного. Давай кинемо усе і приїдемо в одну країну, в одне місто. Давай поїдемо в Францію. Поїдемо в країну поцілунків, країну кохання.
Я б кинула усе, чесно. Кинула і сіла на потяг та поїхала б туди де ти ходиш кожного ранку. Де проводиш свій час, розважаєшся і сумуєш. Де вловлюєш тисячі поглядів, подихів, ароматів. Я б приїхала і дозволила вловити тобі і мій погляд, мій аромат. Та гірке усвідомлення того, що я не зможу кинути все і взяти квиток на поїзд зупиняє мене. Бо в країну, в котрій ти живеш не ходять поїзда. Через океани не ходять поїзда...
Тому давай разом поїдемо в Францію... Давай вловимо погляди один одного в чарівній і солодкій Франції, серед мільярдів чужих облич знайдемо наші такі рідні і кохані погляди. Давай хоч у мріях, у снах на малесеньку мить побудемо поряд...
