|
"Вісімнадцять…віііісімНАДЦЯТЬ!", - смакувала я свою чергову дату народження, так ніби це була дійсно якась переломна дата в моєму житті. Я ставала самостійною, повнолітньою, переді мною відкривався новий світ неймовірних можливостей, радість юності, юність в радості: «вііісім…., а ні! От і не вісім! А цілих вісімнадцять!» - сміялась я на повні груди і сльози щастя бриніли у моїх очах, так ніби я була перша у світі кому виповнилось вісімнадцять і хто нарешті переїжджає жити окремо від батьків. «В левой руке - “Сникерс”, в правой руке - “Марс”, Мой пиар-менеджер - Карл Маркс» - слухала я разом із сусідами музику і здавалось, що колонки від гучності стрибають ще вище за мене.
Нову зйомну квартиру в центрі міста поїхала дивитись з подружкою, щоб одразу було кому висловити свої враження, попліткувати, треба ж все обговорити, спланувати, це ж вам не якийсь там тетріс чи косметичка, це квиток на свободу, це власні стіни, це стіни, які гріють душу, це стіни які в моїх руках перестають бути просто стінами!! По обіді ми з подругою вже сиділи у новенькій зйомній квартирі і я, потираючи підборіддя, по-господарськи окреслювала план майбутнього ремонту: «Ну що ж…не густо, не густо, ремонтик звісно не хай-тек, не авангард, але оці руці здатні навіть із такого сарайчика зробити справжню ляльку. Трохи витримки, ентузіазму і вже через місяць я тобі гарантую, будеш думати, що помилилась квартирою, отак!» Ця думка мене так розвеселила, що я підхопивши подругу за руки, почала кружляти від радості, потім бігати з кухні в коридор, з коридору в залу, з зали у ванну: «Отут в мене висітиме дзеркало, дивись, дивись, там повішу карту світу. Прокидаєшся такий вранці, а перед тобою карта…так-так…Австралія, Сідней…тут мабуть, люди тільки лягають спати, острів Балі…тут зараз сезон дощів, у В’єтнамі знову неврожай креветок, в Японії затопило рисове поле… о...Карибське море, там мабуть, зараз шторм і капітан Джек Горобець відважно йде наперекір стихії, щоб вивести свою команду до чистих і спокійних вод Тихого океану!! Отак і буде!! Там я повішаю прапор України! Мені з ним буде затишніше жити. Ей! Що ж це я видаю тобі усі секрети? Потім побачиш, і все дізнаєшся, а зараз ні пари з вуст ти від мене не почуєш, розговорилась тут тобі на емоціях!! А ти така і раденька слухати!!» Далі мій погляд притягнула до себе нічим не помітна, звичайна собі радянська тумбочка, обклеєна з голови до ніг якимись наклейками з дешевих жуйок.
- тааак, подивимось, що тут…
У тумбочці лежали якісь неохайно складені газети, олівці, ручки, розлитий клей і товстенький зошит.
14.10.2007
«Сьогодні раптом мені так захотілось комусь подзвонити, розказати про свої справи, про свої враження, перебираю телефонні номери у записнику і розумію, що нікому! Мені нікому подзвонити не у справах, а просто так, просто так, щоб сказати який сьогодні гарний день! Просто так, щоб сказати, що я сьогодні вперше сам зробив суші, приходь до мене друже, розділи мою радість! Щоб обговорити прочитану книгу, плани…і так далі, і тому подібне. Тому я вирішив завести такий собі щоденничок. Можливо, це привілегія дівчат, але навіть таким як я іноді потрібен папір, сьогодні саме час для таких моментів, саме той день, коли рятує не телефон, не телевізор, не мережа, а звичайний папір. Якщо чесно, я вже давно хотів завести собі якийсь щоденник, де б занотовував усі думки, які мені приходять стосовно певних людей, подій, явищ, щоб мати можливість потім аналізувати: що змінилось в моїх поглядах за певний час, чи досі так я ставлюсь до тієї чи іншої людини, що було хорошого, а що не дуже. Але кожного разу щось наче відштовхувало мене. Потім хотів завести зошит щастя. Записувати все хороше, що зі мною трапилось за день, за тиждень, за місяць, а потім, в моменти, коли тобі дійсно паскудно на душі, перечитувати і вірити в краще, і так створювати собі настрій...»
- Уявляєш, це чийсь особистий щоденник, - я раптом зупинилась читати і відклала зошит в сторону.
- Прикольно! Так давай його перечитаємо, люблю всілякі інтимні подробиці, інтрижки, авантюри, читай! – захоплено випалила подруга.
- Не знаю чи маємо ми право його читати, це ж особисте….мені б не хотілось, щоб моє особисте читали сторонні люди.
- По перше, людина тут вже не живе, цей зошит їй не потрібен, бо при переїзді вона його не забрала, забула – то не важливо. Хто ми йому? По суті ніхто, сторонні люди, а отже ми не вправі якось його засуджувати, обговорювати, ми прочитаємо і забудемо? Правда ж? – наївно заблимала очима подружка і я зрозуміла, що це був знак, що треба продовжити читання.
- Але я не читатиму все! Бо ми до вечора не розійдемось! Пару уривків! Згода? Дивись мені, бо це не чесно і не красиво…і взагалі!
- Давай починай вже! Бо тоді дійсно і до ранку не розійдемось, а мені ще на останню пару треба встигнути.
21.11.2007
Коли ти маленький, то дорослі кажуть – роби так, прочитай це, ходи до школи, вчися на п’ятірки, їж це, не дружи з тими, так ніби твоє життя – це віддзеркалення чужих думок, ідей і не здійснених мрій. А коли ти не хочеш тоді…тоді в кращому варіанті тобі все одно продовжують нав’язувати свою думку словами, не в кращому – силою. Університет – це продовження нав’язування стереотипів, ідеалів, дурних теорій – ти походиш від мавпи, ти походиш від мавпи, пам’ятник Леніну – це архітектурна пам’ятка, гордість міста, Ісус любить і піклується про тебе, будь смиренним, вдарили по правій щоці – підстав ліву, носи такі джинси, і саме таку спідницю – не будь лайном, А чого ти не матюкаєшся? Ти весь такий правильний, да? Ага, ну і бреши, що ніколи не пробував курити, ага, брехуняра, університет дає тобі ґрунтовні знання, ми всі піклуємось і любимо тебе. love and peace, love and peace, love and peace …А потім після університету кидають тебе у цей мурашник – давай, вперед! ти вже дорослий, вчися жити, і пішла перша робота, друга, десята, тонни непотрібної інформації, купи чужих проблем сиплять на тебе так, ніби ти взяв на себе роль корзини, в якій має збиратися вся бульварщина світу. В такі дні розумієш, що порятунок один – це втеча. Втеча в себе самого, втеча туди, звідки прийшов, втеча у лоно матінки-землі, матінки-природи, бо лише вона дає нам силу і дає життя як би це може пафосно і не звучало. Втеча у світ твого дитинства, в село Ясинці, в якому жили твої батьки, твої діди, а потім ти такий раптом як курча вилупився на світ і собі пікаєш: «Сонечко, Ясинці, баба, дід, дід і баба, а ще лисичка-сестричка..». Але як так сталось, що колись багате, щасливе село вже за пару років наче вимерло, почали мінятися голови сільради, урізалось фінансування, закривались клуби, магазини….
Твоє рідне село давно ледь животіє, та і селом його вже важко назвати, так хіба що лише буква від нього лишилась «сел...» , або лише «с», всі букви просто повипадали, так як і хатки одна за одною мов картковий будиночок. Буває приїдеш, поставиш палатку, де раніше був твій дім і здається, ніби бабуся знову кличе тебе до доміки: «Ну досить вже гуляти, годувати комарів!», ¬- а з дому пахне пиріжками, малиновим варенням, ароматним хлібом. Пахне хлібом. Це так дивно для мене тепер. Зараз хліб в печах майже не печуть. Принаймні в місті, де я живу, жодного разу про те не чув. Та і не їм хліба взагалі, мені від нього погано. Завжди думав, що хліб святий, а зараз такий хліб печуть, що питання в його святості вже не стоїть …
Але тут, серед сріблястих павутинок літа, серед теплого дихання землі, а не асфальту, так тобі добре, і стільки в тобі щастя!! Плачу. Такий наче дорослий дядько, а плаче…Хоча сльози чомусь ніхто не любить, всі люблять веселих, безтурботних, хоча плачуть усі, просто не кожен це показує.
Сльози – це особисте. Мені хочеться знову стати маленьким. Яким чарівним був для мене увесь світ! Я вірив, що он в тому ліску водиться лісовик, що в цьому озері плаває русалка, а до того трансформатора не підходь, бо там сидить чорт. Тому коли чую про те, що дитина хоче скоріше вирости, думаю: «Дитино, схаменися, отямся, куди ти квапиш час? Час, який і так летить мов несамовитий!» Тепер все занадто прозаїчно. Сусіди дивуються, що я сюди приїжджаю, либонь там же цивілізація, краще життя, більше можливостей, що тут ловити, ну нехай ми старі, а ти ж молодьож. Але коли воно дійсно так, то чому я почуваю себе щасливішим отут, серед трави, біля свого маленького озерця, і оця музика цвіркунів мені дорожча за всі зручності мого надкомфортного міста? Телевізора не маю, мені він без потреби. Мабуть, я в чомусь дивний. Ну нехай, який вже є. Новини не дивлюся, мильні опери-серіали, реклами – від надміру інформації голова тріщить як дозиметр.
Знайомі кажуть, що якби женився, то не займався б дурницями, а всю силу і розум направляв би у сім`ю, дружину, дітей. Не вештався б по світу, не філософствував про житіє моє, про приреченість і збій світосистеми.
Але дівчата – це окрема і не менш болюча для мене тема. Ніколи не вмів робити компліменти, ну гарна та й гарна, що тут ще скажеш, ні відняти, ні додати. Майже всі дівчата гарні. І без майже - всі. Всі-всі, і скрізь одні дівчата, і наче світ би мав стати добрішим, і краса врятує світ. Але чи то краса така страшна сила чи світ перевівся, чи бог його знає, але щось краще не стає. Світ втрачає свою гармонію. З дівчатами катастрофічно нічого не складалось. Одні були чи то занадто скромні, чи я їм був без потреби, але на всі мої залицяння-загравання, подарунки-квіти і ще якусь романтичну дурню ніяк особливо не реагували, після таких побачень відчував себе розбитим, самотнім і нецікавим ні людям, ні собі. Інші навпаки – вже на першому побаченні кидались мені на шию і тоді вже лякався я. Здається, був схожим на страуса, який шукає той пісок, у який хочеться скоріше сховати свою перелякану голову. Хотілось зустріти дівчину, спокійну, добру, ніжну як тепле осіннє море. З якою навіть мовчати в кайф, тримаючись за руки відчувати, що ми єдині, світ єдиний і ми зоряна частинка гармонійного всесвіту.
- Гарно правда? – на мить я підняла очі на подругу.
- Романтичний ідіот якийсь, мене зараз знудить, в нашому світі треба бути більш практичним, давай опустимо всі ці нудотні описи, що там далі?
А далі він пише, що запросив і свою дівчину на природу.
«…Вона охоче погодилась, певно знаходила в тому якусь свою особливу романтику. Але першого разу її покусали комарі, тому романтика вечора і спокій були втрачені. Наступного разу їй було нестримно скучно. Її бісила тиша, вона постійно хотіла, щоб я говорив, потім сама говорила-говорила-говорила, ніхто краще неї не міг намолотити сім мішків гречаної вовни, та яких там сім! Десять!! Двадцять! І не менше! Я дізнався про неї все, все, що можна і не можна знати у моєму віці, навіть те, що може травмувати психіку і можливо, навіть те, що вона сама про себе і не знала. Загалом дівчина не помічала нічого з того, що помічав і відчував я. Ми були на різних хвилях і від того ставало чомусь дуже й дуже самотньо. Може, звісно вона думала, що я стрибатиму з бубонцями і дзвіночками, таким чином розважаючи її? На-ху-й. Наступного разу поїхав сам. З того часу взагалі думав, що краще бути одному. З дівчатами не складалось. Таке враження, що я відробляю якийсь кармічний борг. А тепер увага!! У зв’язку з тим, що твій прапрадід согрішив і переспав із сусідкою, що вплинуло таким чином на подальше щастя і благополуччя цілої родини, нехай же твій праправнук відробляє цей борг і не має нормальних стосунків з дівчатами аж до 75 років. Підпис. Печатка. Амінь.
Або взагалі ще один випадок, з числа тих, які радикально впливають на твій подальший світогляд, твою гордість, честь і ставлення до жіноцтва загалом.
Якось одна така «моя мила» назвала мене бортаком, а побачивши, що я ніяк не реагую і навіть ніяково посміхаюсь, то і взагалі почала мене називати не інакше як бортак. Через тиждень я все ж таки зметикував заглянути у словник і дізнатись, що криється за цією чудернацькою назвою. І тут мене наче щось обпекло: Бортак! Це ж Дурень! Йолоп! Болван! Та вона ж з мене сміється, грає на моїй простоті. Чи не для таких як я писав Рильський"Не бійтесь заглядати у словник: це пишний сад, а не сумне провалля...". А я таки провалився, взагалі намагаюсь не реагувати на насмішки, якщо вони бувають, але це таки зачіпило. Буває ж таке, коли десятки людей проти тебе, але ти ідеш, долаєш перешкоди, що тобі всі ці люди, що тобі їхня думка, ти все одно досягнеш того, до чого кличе тебе твоє серце. А буває одне слово, лише одне слово з вуст ТІЄЇ, ЄДИНОЇ, ОДНОЇ і все. Все життя в мить втрачає сенс, і не хочеться нічого і нікого. І де моя мушля, і де моя ковдра, і де мій холодний і темний монастир…піду у ліс рубати дрова…
Тоді до мене дійшло, що я тупий. Живу собі, живу, наче знаю щось, а по суті не знаю нічого, всі знання-навчички-вміння поверхові. Думаю, ну і нащо я ходив до школи, коли вперто нічого не пам’ятаю. Друзів хороших не знайшов, та і знань особливих звідти не виніс. Арифметику-математику-алгебру-фізику і ще якусь дурню всю геть начисто забув, ото тільки і пам’ятаю, що лише назву логарифми, інтеграли, паралелепіпед. І на таку школу я перевів 11 років свого життя. Щось дало збій ще на самому початку моєї життєвої дороги.
І тоді я занурився у літературу, у цей нескінченний неймовірний світ літератури. Все читав, читав, читав, читав, читав, читав, читав, читав….Навіть іноді забував поїсти, поспати. Життя моє по суті почало проходити у книжках, став якимсь відчуженим. Хоча раніше теж не відрізнявся балакучістю. Взагалі небалакучість –моя вроджена риса, що говорити? Кому говорити? Навіщо? А іноді взагалі як спитають щось, то починаєш думати «де ті слова і як вони вимовляються?»Так тривало близько 2-х тижнів. Два тижні я майже не виходив з дому, не ходив на роботу. Всі думали, що захворів, бо так і потрібно було відбріхуватись, оскільки робота гальмувала процес мого розвитку. Годину мені доводилось добиратись на роботу, дев’ять годин працювати, виконуючи одноманітну механічну роботу, яку здається і робот міг би виконати краще. Потім годину повертаюсь додому, хоча ні..на зворотньому шляху ще годину-пів стою у пробці. В результаті 11-12 годин мого життя вкрадено. Розумнішим від того читання не став. Та і кому потрібні були мої накопиченні знання? Чим менше знаєш, тим щасливіше живеш. Може, є в цьому своя доля правди? За ці два тижні «книжного запою» зіпсував шлунок цими недоїданнями, голодуванням. Отак легко – раз! І мій шлунок і підшлункова взагалі забули нащо вони існують в організмі, яке їх призначення. Коротше, і так все було сумно і не весело, а стало ще гірше. Почав їсти як скажений – прорвало. Їжа наче і не затримувалась в мені, не наїдався геть нічим, що їв, що не їв – таке враження, що дарма лишень харчі перевів. Ніколи не любив солодке. Прорвало. Набрав 10 кіло. Може, правду кажуть, що залежністю від солодкого страждають від браку соціальної любові. Здається, тої любові ніколи не мав і не маю. По суті все, що в мене було – це приязнь, симпатія, дружба, братерство, партнерство, вдячність, але ні, не любов…Після того як розжирів стало ще гірше. Прокляття, бісовщина, шельма поплутав, шайтанннн!!!!! Фуххх, викричався…
Я ж просто забув, що всі люди витончені естети. Подавай їм шарм, витонченість форм, грацію і пластику, пластику, пластику…бррр. Сам такий, все знаю, ідіот.
29.06.2009
Задовбало все, всі і вся. Таким чином від самотності і не сприйняття світу почав рятуватися мандрами. Мандри привносили барви в мій сірий буденний світ. Кожна нова подорож – це новий колір, + коефіцієнт щастя/щастя/щастя до мого внутрішнього світу. Ви помічали, що людина, коли повертається з мандрівки, то наче аж світиться вся? Мабуть, просто в її житті стало на одну світлу барву більше. Жоден мандрівник не знає, коли він повернеться додому. У подорожах доводиться вчитися долати страх, біль, невпевненість, миттєво приймати рішення і орієнтуватись у місцевості, вміти ризикувати, підлаштовуватись під обставини, знайомитись з новим людьми, культурою, світом. Мені хотілось жити, щось змінювати, змінюватись. Але потім знову захоплювала та сама круговерть – потрібно заробляти, працювати, деградувати і мріяти, що хоча б через 2-3 місяці ти зможеш поїхати знову за пошуком світла і весни. А поки що на вихідних радію маленькій можливості втекти за місто, у рідні Ясинці.
Якось приблудив до мене кіт, такий рудючий-прерудючий, аж очі виїдає. Я був подумав, що то лисеня, аж ба ні, виявляється кіт. Буде кіт Микита. Тим більше, що ім’я йому наче сподобалось, котяча самоповага підвищилась і ми подружились.
24.07.2010
Сьогодні мій день народження. Трохи за тридцять…зовсім трохи, ще молодий, можна жити. Можливо, я в чомусь дивний, чого я ніколи і не заперечував, але всі ці дні народження викликають в мені відчуття якоїсь порожнечі, внутрішнього дискомфорту. Бажаю тобі щааастя, здоров’я, щааастя, здоров’я і тут зараз буде кульмінація…щааааастя, здоров’я, щааастя, здоров’я…зараз, зараз кульмінація….щааастя, здоров’я…і …і…і… ВСІХ БЛАГ!!! Вуух, нарешті кульмінація! Всіх благ, дякую, це так щиро, дякую, я не очікував, це дійсно несподівано і дуже приємно. А я думаю, що ж ми всі такі щасливі і здорові!! Я не цинік…хоча…може й цинік. Просто не люблю свій день народження і все. І дата корява, і місяць не підходящий, і рік був важкий і неврожайний. Інша справа, коли день народження у близької тобі людини, у твого друга, брата, свата. І я не можу насправді проігнорувати таку дату і словом не обмовитись, бо це б означало, що мені байдуже що він народився…це б прозвучало щось на кшталт « живеш? От і живи собі далі!»
Тоді не хочеться казати якісь побажання, щось вигадувати, римувати, просто хочеться обійняти і сказати : дякую вищій силі, що ти народився, дякую долі, що дозволила нам зустрітись, дякую тобі, що ти мій друг, мій брат, мій сват (у кожного мабуть своє) і сьогодні я хочу розділити з тобою цей щасливий день. Люблю такі дні народження. Дні народження справжніх друзів. Але з кожним роком і друзів все менше, і бажання заводити нові знайомства теж відпадає. Микито, от коли тобі день народження? М’явкни як надумаєш святкувати, та ми з тобою тоді…ех…як затіємо якесь диво дивне! Мурко мій маленький! Ти ж тільки не забудь м’якнути, не забудь…
26.07.2011
Останнім часом, в міру того як до мого віку додавалась ще одна одиниця (майже як в школі одиниця, оцінка за дарма прожите життя!), як я ставав старшим, то починав замислюватись над тим хто я, що я в цьому світі. А головне навіщо якась вища небесна сила мене послала на цю грішну землю? Чим я можу бути корисним, що я можу змінити, ким стати і як чогось досягти вартісного? Не стати директором, чи міністром, чи нафтовим магнатом, а займатись дійсно важливими і цінними речами. І як знайти ці речі, коли насправді, мабуть, це і не речі, а щось дійсно вище за матеріальне? Кіт Микита мене зрозуміє. Він іноді сам подивиться на мене такими очима, ніби хоче розказати всю правду, підтримати і поділись своїми враженнями і переживаннями: мяяяв, мяяяв!! «Угу, угу», - підтримую його з серйозним виразом обличчя, все то ви правду кажете, пане Микито. Вся істинна правда прихована у ваших благородних вусиках.
Ми в цьому світі, щоб дати життя іншим поколінням і так далі, і так далі…
Але я насправді дуже люблю своїх дітей тією справжньою щиросердною любов’ю, щоб прирікати їх на таке майбутнє, пускати їх у світ, який виплюне їх при першій ліпшій можливості. Боротьба за своє місце під сонцем, пафос, гламур, реклама, впарювання тобі не потрібних товарів та послуг, плітки, гроші, гроші, гроші, пошук себе, свого я, пошук серед цього багна справжнього друга, брата, пошук Єдиної, а не чергової. Боже, від цього божевілля в мене здають нерви і часто закрадаються думки покінчити з цим нарешті, урвати собі життя, яке можливо далось тобі насправді помилково, буває ж таке – в кожному правилі є виняток, на кожне твердження заперечення і так далі, і в подібному дусі. Єдине, що мене хвилює це Микита, як він тепер без мене? Хоча хто зна, може таких як я у нього було безліч, і нічого не зміниться, і він знайде собі ще кращого друга. А коли ти нічого не можеш змінити, і коли після твоєї смерті нічого не зміниться, то яка різниця відбудеться це прямо зараз, або в 70 років, коли ти будеш схожим на стару шкапу (вибачте, коли кого образив)! Коли я прострелю собі мозок, або повішусь, то всі будуть казати – «от ідіот, і хто би міг подумати, та як він міг!» Піти може на війну, тоді залишусь у памяті небагатьох героєм, герої ж не вмирають. Чи інсценувати нещасний випадок? О…тоді будуть стискати плечима і зітхати «буває ж таке, ніхто не знає, де чекає його смерть, який дивний збіг обставин, о якби він хоча б хвилиною раніше…бла-бла-бла..»
- Може, він шизофренік? – не витримала подруга, перервавши моє зосереджене читання, - люди хапаються з останніх сил за нитку життя, а він так цинічно думає про смерть. Фу, не хочу навіть це слухати, - але через мить замахала руками: «але ні-ні, продовжуй, хочу дізнатись до чого здатна його хвора уява!»
14.04.2012
Після довгих обмірковувань нарешті зважився. Увесь цей час я чіплявся за кожен момент, що може мене зупинити. Так наче одна сила тягнула мене до себе, змушувала скоріше покінчити з цим жалюгідним існуванням, а інша просила ще почекати, от-от щось має статись таке, що переверне твій світ – один дзвінок, одне слово, одна подія, одна мить…але телефон мовчав, слова не народжувались, всі події і миті зависли і заблукали в міжчасовому просторі. «Весни дочекаємось всупереч різним прогнозам, от тільки навіщо чекати тієї весни?» Все моє життя – це якесь чекання, кого, навіщо, для чого? Питань безліч, відповідей – катма. Я різав собі руки, в мене болять ці шрами, по венах холоне кров. А що по суті біль? Що таке біль? Якби я міг позбутись від всього цього бруду, яке примножує людство, якби я тільки міг контролювати себе, свої емоції, дозувати радість і горе, бо часом одне переважує інше і можна просто захлинутись від надміру думок та емоцій.
Треба не забути написати сусідам, щоб погодували кота і взагалі забрали його собі, він добрий, не шкодить, зайвого не балакає, майже завжди з тобою погоджується. Так і напишу, ніби нічого й не сталось :«А проте, друзі-сусіди, по-сусідськи прошу не забудьте погодувати мого кота Микитку. Не забудьте погодувати кота, у нього скоро має бути день народження…»
Пусти мене, мій батеньку, на гори,
Де ряст весняний золотом жаріє,
Де вітер цвіт в мигдалів обсипає,
Хай він мене дощем рожевим скропить,
Оплаче цвітом молодість мою.
Там, кажуть, з гір усю країну видко…
- Не хочу далі читати, це майже кінець. Та і середина майже вся вирвана, залізли в чужу душу, нащо я тебе послухала! – мені стало не по собі.
- Все з ним ясно, викинь цю дурню. Не виключено, що він насправді дивився багато серіалів і придумав собі всю цю історію. Знаєш, як в тому анекдоті «депресія – це психічний розлад, який характеризується систематичним видаленням свого профілю з соціальних мереж. На один день.» Так що забудь. Коли облаштуєшся у квартирі – дзвони, будем відзначати твоє новосілля, буде party на хаті!! Все-все, побігла на пари, - сміялась подружка, а потім помахала мені ручкою і як метелик випурхнула з порожньої квартири. Я залишилась сама. Серед цієї квартирної пустки, де стояв тільки стіл, два крісла і тумбочка, мені стало раптом сумно. Я відчувала, що вже точно не зможу жити у квартирі, яку знімав цей хлопець. І не буде ніякого новосілля, і ніякої вечірки-свята, бо ця квартира не випромінює радості, така собі убога келія самітника-мандрівника. І нехай я прочитала тільки окремі уривки його щоденників, які він чомусь лишив у цій тумбочці, а не викинув, не спалив, та все одно стало якось самотньо. І захотілось поїхати в його село, і знайти того рудого кота Микиту….і чому він не спалив все ж таки свій щоденник? Може, це дійсно був блеф? А може, йому хотілось бути почутим? Можливо, він дійсно прагнув, щоб ці щоденники хтось перечитав? Але навіщо? Він же сам писав, що «після моєї смерті, я певен, нічого не зміниться. Бо нічого такого не сталось…життя соталось, соталось тонкими нитками іроній…».
А проте, не забудьте погодувати кота,
не забудьте погодувати кота, у нього скоро має бути день народження…
:
ID:
529066
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.10.2014 18:31:43
© дата внесення змiн: 10.10.2014 18:31:43
автор: Квітка Надії
Вкажіть причину вашої скарги
|
так і думала, що треба було писати хоку 
длинное очень 
