Знаєш,моя біда в тім,що я швидко звикаю до хорошого:
до тебе,до розумного,легкого й безпафосного.
Ми звикли ускладнювати своє життя,не задумуючись,
що воно сформоване з простих речей,якщо роздивитися -
з різнокольорових пазлів,розкиданих,але пов*язаних.
Знаєш,я не буду тобі жалітись про буденність,
тугу й самотність,кригу в душі,незагоєнні рани.
Я взагалі промовчу,адже мій погляд і дотик
зараз як ніколи доречні.
Скажеш,я наївний,сентиментальний,
але ж цим світ не змінити.
Знай лиш:я хочу з тобою зустріти старість,
цілувати перші зморшки,перейти разом через міст,
рівний і безтурботний чи вкритий бруківкою,
зібрати всі пазли нашої спільної історії.
Світ нестабільний,як незакінчений експеримент,
люди не набули потрібного імунітету проти нього.
Всі проблеми виходять з екранів та моніторів
і застряють у головах іржавими цвяхами.
Знаєш,все навколо несуттєві дрібниці,
коли ти сидиш навпроти,грієш мої руки любов*ю,
звичайний вагон вечірньої приміської електрички
стає нашою маленькою планетою,
планетою,де не існує ні страху,ні болю,ні гніву,
планетою під банальною назвою - Ти і Я.
