Я до тебе у гості приходив.
Якось кликала - ось і прийшов.
Ледь навшпиньки піднявшись по сходах,
Я тебе у вітальні знайшов.
Ти замріяна ручку тримала,
І на аркуш лягали слова,
Як відлуння того, що казали
Одне одному, погляд хова.
В серце спогади вітром вривались,
Твою душу за мить окриля.
Заметіллю уверх піднімалась,
У таночку з думками кружля...
Та цей лист не візьму в свої руки,
Не відчую твого я тепла.
На посту саме в час завірюхи
Мене снайперська куля зняла.
Відтоді, як про це ти узнаєш,
В тебе інше почнеться життя.
Втім, як хочеш, приходь, політаєш,
Бо назавжди моє почуття.
Я не хочу й не зможу забути...
Може якось прийду уві сні.
Знаю, рідними нам вже не бути
І чужими, напевно, вже ні.
Мабуть, все-таки краще кохати,
Навіть знаючи: разом не буть…
Але що це? "Отямся, солдате!
Нам вдалося тебе повернуть!"