Лина Костенко «Берестечко»
Часть 27
ПРОПЕЛИ ПЕТУХИ… ГЛАЗА ВНОВЬ СОЛОВЕЮТ.
О, мои думы!.. Мои думы поседеют!
О, Украина! Мученица! Светоч наших бед!
Где сыновья Твои сей час?
Один погибнет за Тебя… Другой спровадит в плен…
А третий и Тебя и мать свою продаст!
Ах, как был я в плену у хана под стражей,
Охраняли меня татары суровые.
Лишь один был синеглазый…
К тому ж ещё и тонкобровый.
Я ему говорю: «Сынку!
Посмотри в то поле,
Там корда-то мать твою
Вели Чёрным шляхом,
Ой, да там под. теми кручами,
Ей рученьки выкручивали!
Ты кто – Гасан, Мехмед, Али?
Тебя нам дали журавли?
Опять чужую речь ты слышишь,
Но сердце твоё понимает ли?»
Молчит и смотрит… Угрожает мне копьём…
А я ему, что не страшно оружие твоё,
Я ж не бегу, ведь это матери твоей земля!
Так неужели , парень, да не отпустишь ты меня?
Легонько отодвинул то копьё рукою.
А он, как резаный кричит, как с перепою.
И быстро-быстро налетела татарва,
Бросая зло, как стрелы, вслед слова!
Меня татарчик тот копьём прижал к шатру,
Показывая всем нам власть свою…
А я ж с тобой, как с человеком, говорил,
А ты – босяк, родную речь, поди, уже забыл!?
Сын пленницы ты – татарчук,
Гогочешь, как в хлеву индюк.
Ты – семя чёрного греха! Не человек, а робот…
Собака в шапке из волкА: шипит и рожи корчит.
Глаза его… В них не нашёл ответ.
Когда ж закончится тот час?
Один умрёт за Украину, а другой спровадит в плен.
А третий?.. Тот к тому ж и мать свою продаст!
МЫ ЦЕНУ СТРАШНУЮ ВРАГАМ ВСЕМ ЗАПЛАТИЛИ.
Тернист наш путь! Горьки, как терен мы.
То опечалимся, то – исправлять решили…
А я без голоса, бандура без струны.
ВОТ , НАКОНЕЦ, ВОН ТАМ, ВОТ В ТОЙ ДАЛИ
Я заприметил контур человека.
Два дня смотрел, а он не приходил.
… Поскольку то сорняк, наш спутник вечный.
Как одиноко! Сросся с тишиной!
Меня здесь нет… я пепелище, дым.
Зашёл джура, затем поговорил с листвой,
И вновь, как перст, остался я один!
Вновь где-то лает пёс, и каркают вороны.
Внизу туманом поросли луга.
Бойницы дружно встали в оборону
И стали мне немножко помогать.
Ну вот и всё. Наверное, причалю!
Униженной душе подняться бы с колен.
Сгорает жизнь моя. Костёр моей печали,
Потрескивая, жизнь мою всю превращает в тлен…
*****
Костенко Ліна «Берестечко»
Частина 27
ДРУГІ ПІВНІ ПІЮТЬ. ОЧІ СОЛОВІЮТЬ…
Й ой, та як сісти та подумати — думи посивіють.
Україно, Великомученице, зоре моїх нещасть!
Де сини твої, мамо?.. Тільки руки ламати.
Один за тебе умре. Другий тебе продасть.
Третій не знає, хто його мати.
Один за тебе умре!.. Другий тебе продасть..
Третій не знає, хто його й мати!
Гей, та як сидів же я у хана під вартою,
та вартували мене татарове.
А один такий синьоокий,
і лице таке тонкоброве.
То я й кажу йому: — Синку!
Ану ж подивися на оте поле.
Отам твою матір вели Чорним Шляхом.
Отам, над тими кручами,
їй рученьки викручували.
Співала ж вона "Котка" над тобою.
Тулила до серця, навчала казати: "Мамо"!
А "тато" не вчила, плакала.
Як там тебе — Гасан, Мехмет, Алі?
Тебе ж приніс лелека на крилі!
Оце ж ти чуєш мову не чужу.
Ти розумієш, що тобі кажу?
Мовчить. Дивиться. Повертає до мене списа.
А я кажу: — Та забери свою залізну штрикавку!
Я ж не тікаю.
Це ж земля твоєї матері!
Невже ти сам мене не відпустиш?!
Та так легенько одвів його спис рукою.
Й ой, та як крикне ж він вовчим голосом!
Татари збіглися, обступили.
А він мене списом припер до намету
та так суверделить мені у груди,
щоб татари ж бачили,
що він татаріший!
А я балакав із тобою ще,
кліщак, перевертень, убоїще!
Син полонянки, татарчук.
Насіння чорної забави.
Ти не людина, ти — ярчук.
Собака з вовчими зубами!
А очі що ж? Це тільки масть.
Хоч би ж не думать, задрімати…
Один за неї умре. Другий її продасть.
Третій не знає, хто його й мати…
СТРАШНА ЦІНА ВОРОЖОЇ НАВАЛИ.
Терни як люди. Люди як терни.
Отак ми пожурились, отак ми й поспівали.
І я без голосу, й бандура без струни.
АЖ ОСЬ НАРЕШТІ ТАМ, УДАЛИНІ,
з'явилась ніби цяточка єдина.
Два дні дивився — ну то йде чи ні?
А то будяк. Я думав, що людина.
ЯКА САМОТНІСТЬ! З ТЕМРЯВОЮ ЗЛИВСЯ.
Мене нема. Я згарище. Я дим.
Приходив дощ, пошепотів із листям;
Та й знов нікого, знову я один.
Десь виє пес. І каркає ворона.
Внизу туманом дихають яри.
Бійниці мружить башта оборонна.
Смутні мої самотні вечори.
Оце вже й все. Отут я і причалю.
Принижена душа не піднімає віч.
Допалюю життя. Останній хмиз печалі
потріскує, горить в мою високу ніч.
ID:
574752
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 16.04.2015 08:59:41
© дата внесення змiн: 16.04.2015 09:11:40
автор: Володимир Туленко
Вкажіть причину вашої скарги
|
