|
Я прокинулась від холоду і від того, що щось намагалося тягти мене за ногу. Нога розтягувалася, мов гумова, і от-от мала відірватися… Ще трохи… Тут я остаточно прокинулася.
Розплющила очі. Підняти або повернути голову виявилося непросто. Зрештою, я облишила спроби та стала дивитися вгору. Наді мною - сталеве небо, отже, я провела цю ніч на вулиці. "Де саме? Як так сталося?" Смерділо рибою. Просто нестерпно. Пролетіла чайка… і щось все-таки тягнуло мене за ногу. Я почала підніматися на ліктях. Голова лишалася такою ж важкою. За хвилину мені вдалося якось активізувати м'язи, заспаними очима я подивилася на свої ноги. "Навіщо я взула такі грубі черевики? Явно на два розміри більші. Боже, що було цієї ночі? Все болить". Ще про себе я відмічала той факт, що прокинулась не з коханим, а сама. Навіть у найважчі часи ми могли прокинутися де завгодно, але завжди разом. Отже, сьогоднішній ранок просто шокував мене. Я, здається, не пила і не вживала нічого такого вчора. Здається… "А що таке вчора? Що було вчора?" Треба було визнати й факт, що я геть нічого не пам'ятала. Знову щось чіплялося. Дивлюся - цуценя: бруднюще, худе, в реп'яхах - настирливо тягне мене за сірі широкі штани. "Здуріти! Я вдягнулася як неохайний фермер або.... Здуріти! Я думаю про те, як вдягнена, в ту мить, коли уявлення не маю, де знаходжуся! Треба встати". Я би із задоволенням оперлася на його руку, але тут тільки якийсь стовп та низенький, понищений життям іржавий паркан.
Насилу встала і мої ноги ледь не підкосилися знову. Цуценя дзвінко гавкнуло. Я була в безіменному портовому містечку. "Як?! Як?!" Ось звідки сморід. За 50 метрів від мене гойдалися хвилі, на хвилях гойдалися човни, до них йшли рибалки. Кожен відв'язував свій човник від пірсу. Зараз вони підуть у відкрите море, ловитимуть рибу, доводитимуть мене до нудоти запахом, що, здається, в'ївся в самі пори цього містечка. "Згадуй!" Моя рука автоматично занурилася в кишеню за люстерком. Замість дзеркала я витягла зі штанів кресало, зім'яті гроші ("паперові?") і риболовецькі гачки, одним вкололася. Засунувши палець в рота ("руки брудні, у голові паморочиться"), якось розгубилася. Вітер продував мого синього плетеного светра. На землі лежала куртка. Цуценя знову гавкнуло і я, як могла, пояснила йому, що в мене нічого для нього немає. "Треба піти в людне місце та попитатися, де я".
Блін, ну так і роблю. Шкандибаю до бару ("то бар?"). Якесь тут все… не можу підібрати слів. Просто не таке, як… "Як де?" Не знаю. Не пам'ятаю. "Ось! Архаїчне. Застаріле". На мене не звертають особливої уваги або, якщо і звертають, то жінки. Це що, розіграш? Вони вдягнені за модою старої ери. Всі ці сукні, корсети… Може вони з тих борців, які проти прогресу та прагнуть зберегти старовину й автентичність таких містечок, як це? Ну, звісно. Скоріш за все це один з музеїв під відкритим небом: жінки справжні, сукні справжні, рибалки справжні (працівники музею, перевдягнені в рибалок та їхніх дружин, звісно ж, або механізовані манекени) і деякі будівлі теж справжнісінькі, а інші хатки, море та синя далечінь - голограмні. Я з полегшенням зітхаю.
"Обережніше, ти! Ой, пробачте!" - на мене налітає пацан із зеленою сіткою для риби. "А-а-а", - я тільки й встигаю вимовити.
Рішуче йду до таверни. Це в них таверна. Дерев'яна будівля із зображеннями якихось морських божеств на ній. Фарба позлазила, тому я не можу розібрати яких. Відчиняю двері. Товста тітка - і бармен, і продавчиня, і офіціант. "Тут, мабуть, всі страви з рибою", - думаю. "От діра!"
Вона мені: "Хочеш пропустити зранку?" Ігнорую її фамільярність. Питаюся: "Де я?" Вона здивовано витріщає очі, а потім починає сміятися, ляпаючи рукою по столу. Я кажу: "Який це сектор хоча б? Вибачте, що я не впізнала ваш парк старовини. Складна й дурна ситуація. Як звідси вийти? Можете просто вказати напрямок. В мене зараз немає айфону, отже, нема і навігатора, тільки гачки…". Тепер вона дивиться на мене, як на божевільну. Це починає бісити. "Як же зле". Жінка наливає собі щось коричневе. Випиває. "Ти точно маєш пропустити, щоб у тебе мізки на місце стали". Я мовчки сідаю за столик навпроти дурної барменші. Якась комедія. Поруч з жінкою виникає брудненький чоловічок у брудненькому фартусі. "Оцей скоріш за все орудує на кухні". Дивлюся на них вовком. На стіні висить блискучий металевий тазик. Перехиляюся через стіл і дивлюся на своє відображення…
"Рідний, я згадала все. Все, що ми робили з тобою вчора. Як ти й говорив, пам'ять повертається не одразу. Від стресу теж важко оговтатися. Потрібен якийсь спалах. Він був! Твій винахід працює і я не шкодую, що сама визвалася перевірити його дію на собі. Ти тільки мені про нього й розповів. Вчора. І ми зробили це. У часі подорожувати можна. Можна заміщати чиюсь свідомість своєю, а людське тіло використовувати як контейнер для свідомості. На якийсь час. Можливо все. Виправити помилки минулого, змінити майбутнє, вкладати свої слова в промови правителів, президентів, "переміститися" в Гітлера й одразу здатися, врятувати Мерілін Монро, залишити останній роман Гоголя не вогню, а світу. Чи коректно це, чи маємо ми моральне право? Бог розсудить, засудить і винагородить. Ми створюємо щось, бо можемо. Це було випробування. Ми поки не знаємо, як виставляти час й обирати людину, зате знаємо, що робити із свідомістю. В тебе все вийде. В нас. За 12 годин складні механізми та налаштування спрацюють знову, і моя сутність енергетичним потоком пройде через твою машину, повернеться до підключеного до неї тіла, додому, до тебе, до нашого ліжка. Я тут і там одночасно. Я зараз як спляча леді з віршів Едгара По: в білій сукні, з довгим волоссям, у твоїх обіймах. Я скоро повернуся, чекаєш на мене? Чекай, а поки…"
"Тягни мені оту свою бурду. Я питиму, жінко!"
Товстуха несе мені коричневу отруту, що віддає рибою, а з начищеного до блиску тазику, який висить на стіні таверни, на мене дивиться чорнявий матрос з трьохденною щетиною й поглядом людини, що бачила на цьому світі все.
Ну, майже.
ID:
576306
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.04.2015 14:41:57
© дата внесення змiн: 23.04.2015 05:44:17
автор: Олена Мальва
Вкажіть причину вашої скарги
|
