|
Мене пограбували! Я прокинувся в своїй розкішній квартирі абсолютно голий. Це був жах. Я з огидою подивися на власні судини та червоні м’язи, що обтягували кістки і не давали випасти нутрощам. Міцні м’язи, вони свідчили про те, що я в хорошій формі, але я був голим. Де в біса поділася моя шкіра? Я тільки нещодавно її придбав - особисто у відомого майстра. Її виготовили на замовлення. Сам визначався із зовнішністю. Вона так мені пасувала: гладенька, пружна, прекрасної якості, з рівною засмагою, трошки рослинності на обличчі, темне волосся хвилями - з блакитними контактними лінзами я справляв враження навіть на сліпого. Хотів порадувати подругу. Завтра має приїхати друг. Як я їм покажуся таким облізлим? Майже в істериці я бігав просторими кімнатами квартири, шукаючи пропажу (запаска теж зникла, а більше однієї я не тримаю, бо шкіра не дуже добре зберігається навіть у спеціальних умовах - її треба носити), шарудів навіть у дальніх шухлядках, чого ніколи раніше не робив, я навіть не знав, що вони там були.
Хто міг так зі мною вчинити? Я - багатий і привабливий яппі, отже, в мене купа недоброзичливців. Мені заздрять на роботі, когось я підставив, хтось прагне від мене серйозних стосунків, на які я, звісно, не погоджуся, адже мені тільки 38 і в світі стільки спокус. За сучасними мірками я справжня сука. Так сказала Ава, але Ава не зробила би мені шкоди. Вона моралістка. І Інман би теж не зробив. Вони найближчі і з ними я вчинив найгірше. Крім них міг хто завгодно. Хоча Ава колись сказала: "Я так тебе люблю, що я би здерла з тебе шкіру. І ненавиджу так само". Ні, ні, ні, це не вона…
Написав їй повідомлення, наче жартома: "Ти все-таки здерла з мене шкіру". Отримав здивований смайлик. Відповідати було ніколи, та я і не міг їй зізнатися, бо здався би слабким, а це викликало б у неї хвилю ніжності, а я не з тих, хто може таке переносити.
За годину в мене рада директорів, а я - один з віце-президентів компанії і я голий. Ввечері фотосесія. Назвав вголос пароль, на стіні замерехтів екран, завантажувалася мережа Facebook. Ава була онлайн. Невгамовне дівчисько.
- Перевірити вхідні повідомлення. Відсіяти непотріб. Трясця! 10 000 лайків за ніч. Ці шанувальниці…
Комп’ютер розпочав роботу.
- Написати Майстру. Текст:
- Привіт, лайнюк. Я ще не бачив істоти, яка б не кінчила від твого виробу. Мені потрібна копія. Негайно. Не питай для чого.
- Ок.
- Ок? Коли?
- Ввечері.
- Це пізно.
- Ти обдовбався, Ал? Я не роблю копій. Кожен мій витвір унікальний.
- Бляха. Мені конче потрібно.
- Що сталося?
- Сюрприз хочу декому зробити. Мені треба йти. Моя стара шкіра в тебе? Добре, що я її не викинув. За годину привезуть?
- За годин 6 влаштує?
- Ні. Ні!
- Мужик, де ти дів нову шкіру?
- Та на мені вона. Потрібна ще одна й негайно.
- 6 годин. Бувай, збоченцю. Коханка вб'є, якшо не відретушую їй личко.
- Підкаблучник)
- Мудак.
Нові повідомлення від друга Ава:
- Що ти мав на увазі?
…
- Що таке, Ал?
- Все норм. Тусовка з віце-президентами зранку.
- Я про те, що ти написав. Я здерла з тебе шкіру?
- Пожартував.
- Зрозуміло. Знаєш, можливо, ми скоро його створимо?
- Кого?
- Та штучний інтелект, я тобі казала.
- Вітаю, Ава, але треба бігти.
- Давай, покажи їм!
- :)
Я був у паніці. Нервові закінчення починали боліти. Пішов до ванної кімнати і наніс на своє тіло спеціальний гель, що притупляв їхню чуттєвість. Вперше замислився, як живеться тим, хто не може собі дозволити купити нову шкіру, а стару віддав за борги. Жах! Постійний біль. І ще це принизливе розпорядження керівництва країни - носити білі маски всім, хто не має шкіри. Ще вчора я його схвалював, адже неприємно бачити їхні обличчя. Зараз я один з них. На 6 годин.
Я все-таки мав намір з'явитися на раді директорів. Це найважливіші збори року. Одягаючись, я не уявляв, як все пояснюватиму. Скоріш за все сяду в окремій кімнаті, а не за круглий стіл зі всіма, говоритиму у мікрофон, поясню, що в мене нежить. Головне, щоб у когось теж не було нежиті. Встигнути першим!
Сьогодні я не думав про краватки, запонки і парфуми. Натягнув на все ще липке від гелю тіло дорогущий костюм, потім плащ, капелюх сховав мій череп, тональна основа - обличчя, темні окуляри закрили очі (без лінз і це трагедія), а чорні шкіряні рукавички обтягували кінцівки. Як сраний детектив з фільму. Протриматися.
"Цікаво, а як це Ава досі живе в одній шкірі?"
Вже спускаючись сходами, я зрозумів, що гелікоптер викликати не зможу, бо льотчики на мене дивитимуться, а потім все це лайно з'явиться у пресі, саме тому я не звертаюсь і до поліції… Вигнав з гаража авто: красуня, остання модель і мужик без шкіри за кермом. Можуть подумати, що викрадач. 6 годин пекла. 6 годин пекла. Тільки б себе не скомпрометувати, а то прощавай модельна кар’єра, повага зірок, рекламістів та бізнесменів. Імідж вирішує все. Минулого року обдовбану співачку Уну Лі знайшли на березі озера без шкіри. Біля неї була якась голота. Зараз вона працює ніким й доволі успішно це робить.
Таке може трапитися з кожним, головне, щоб це лишилось ніким непоміченим.
Посередині шляху я потрапив у пробку. До початку засідання лишалося 15 хвилин. Я давно так не лаявся. Спробувати зловити таксі? Як зараз працює метрополітен? Я там 100 років не був. Чорт! Вистрибнув з тачки й почав шукати очима жовтий колір. Де ж цей добваний таксит? До мене підбігла жінка:
- Ну що, не видно?
- Ні.
За спиною жінки стояло ще близько сотні людей. Всі хотіли таксиста, який би врятував нас, везучи потаємними кривими вуличками міста, ігноруючи центральне шосе. Вони ж так зараз чимало заробляють.
Я побачив "М" і кинувся до метро. Там теж був натовп, але він рухався. З готівки в мене була велика купюра і товстуха не знала, як дати здачі. Мене вже всі ненавиділи. Підійшов товстухин начальник, почав підозріло роздивлятися мене. Я сказав, що куплю найдорожчу їхню картку, але вони все рівно не могли знайти здачі. Я відповів, щоб дали, що є. Вони зауважили, що тоді в них не лишиться дрібних грошей для інших. Я плюнув, взяв картку і побіг до вагону, забувши про гроші. Стрибнув у перший. Всього одна станція. Ми поїхали. Перевів дихання й озирнувся. Навколо мене стояли люди без шкіри. Тільки по одягу я міг здогадатися, де чоловік, а де жінка. Білі маски. В кінці вагону сиділа жінка в зеленій сукні. Вона тримала на руках дитину. Сумна маска. Мабуть, її шкіра була красивою, золотавою, приємною на доторк і на смак. Цінною. Пішла з молотка. Тепер її носить якась багата вічно молода гламурна сука, схожа не мене, її клітини використовуються для вирощування нової тканини… Чию молодість я вкрав?
Потяг зупинився. Жінка йшла переді мною. Її дитя було замотане в кремову ковдру. На маленькому личку біліла маска…
Я було хотів звернутись до неї, щось сказати, щось дати, але лишалося 5 хвилин і треба було бігти в інший бік… Зрештою, я загубив її образ у натовпі.
Назовні я зрозумів, що в мене тече грим. Шукав в собі сили, намагався думати. Будівля поряд. 12 поверх. 2-3 хвилини…
Через дорогу сидів пацан з гітарою. Як ще його не вигнали звідси? Мабуть, тільки прийшов. Я підбіг до нього.
- Продай свою шкіру!
Здивовано глянув на мене.
- Продай свою шкіру або позич за гроші на 2-3 години.
- Пішов на х.й!
Сраний хіппі явно не збирався мені допомагати, тоді я дістав всі свої платинові картки і помахав у нього перед обличчям.
- Де ти їх вкрав, урод?
- Добре, не віриш мені, от тобі картка на метро.
- Така коштує аж надто дорого.
- Вона твоя. Давай шкіру! Я вийду з цієї будівлі через 3 години.
- Ми з пацанами чекатимемо.
- Так, так.
"Бляха, тут ще й пацани".
За гаражами я перевдягнувся. Лишалося півтори хвилини. Шкіра хіпі була замалою для моєї мускулатури і тріснула на плечі, а ще порвалася на нозі. Треба буде йому заплатити. Біляве волосся "кульбабки", довге, кучеряве і схоже на пух віце-президенту не личило, тож я заховав його в капелюха.
На майданчику стояв гелікоптер. Найголовніший бос на місці.
Я летів сходами, бачив, як йдуть на роботу мої знайомі, намагався бути непомітним. З ліфту вийшов президент компанії. В мене все спочатку стало гарячим, а потім холодним. Все, що я встиг, це сховатися за колонну, і тут в мене задзвонив телефон.
- Так! Так.
- Аллан, це скандал!
- Пане президент?
- Де ти?
- Вже на місці, в будівлі. Майже.
- У двох нежить, ще двоє вилетіли з країни, в них якісь родинні справи, один отруївся, а одного сфотографували на вулицях міста без шкіри. Це вже у соцмережах. Як таке можливо, Аллан?
- Я, я не знаю…
- Я летітиму зараз на прес-конференцію, щоб зам'яти це з пресою, всі чекали на результати нашого засідання, потім все-таки відбудеться зустріч з іноземцями, хоча я не можу дати їм відповідь, адже ми не порадилися. Що скажеш, Аллан?
- Я цілком підтримаю ваше рішення… те, що ви їм скажете.
- Я не про те. Як ти? В тебе теж нежить?
- Що ви, ні. Голова зранку трохи боліла.
- Ти зможеш під'їхати на прес-конференцію?
- Як я вже сказав, голова боліла і я…
- Хоча ні, а то ще вони подумають, що це все, що лишилось від корпорації. Моє слово буде ємким та вагомим.
- Можу теж бути на зустрічі з іноземцями, якщо вона проходитиме десь через годин 6.
- Через 7. Я вірю в тебе. Особливо зараз, коли буде чистка. Бідних стане більше.
Він відключився. Я спостерігав за тим, як він вийшов на вулицю, трохи постояв на сходах і пішов до майданчику, де стояв гелікоптер. Я вперше бачив його без охорони. Щось коїлося в цій країні, раз у ведучих фінансистів та економістів міста в одну й ту саму ніч пропала шкіра. Ми стали незахищеними. Як ті, що в метро. У мене в голові пронеслося слово "революція". Той, хто забрав мою шкіру, може забрати і моє життя.
Я без проблем розрахувався з білявим хіпі, до речі, це була його справжня шкіра, дістався додому на таксі, Майстер надіслав мені минулий "наряд" і ми з президентом зустрілися з представниками різних країн, ледве не втратили контракт, але все залагодили; полетіли голови деяких віце-президентів, бідних стало трохи більше. Втім, я знаю, що президент не про цих бідних говорив. Криза в країні вже назрівала. Корпорації росли й багатіли (в тому числі і ті, де з клітин вирощували тканину; все роботизоване). Ми - фінансова корпорація, взагалі, робили статки з повітря. Нас лагідно, здерши шкіру, попросили замислитися над своїми рішеннями, адже ми заробляли мільярди, але фактично задушили виробництва, де б могли працювати ті, що в метро. Люди. Де б могли працювати люди. Може я все вигадую? Я був цього дня… незахищеним, і більше я так не хочу. Не хочу й, щоб та жінка з дитиною теж були вразливими.
Я так довго сидів у мережі, що пропустив вечірню фотосесію, та й вигляд у мене був не той і настрій теж не той. Я закинув фінансові таблиці, "зіркові" новини і модні журнали. Прочитав блог одного хлопця, який прагне світових змін і пропонує шляхи вирішення проблем у країні. Він після свого народження залишився без шкіри. Батьки змушені були її продати, і так вони всі втрьох вижили. За 28 років він не зміг придбати нову. Прочитав про часті випадки смертей на вулиці і в метро від больового шоку. Про те, що бідних стає більше… Ава казала, що їй теж, як і всім іншим, робили "від'єднання" в дитинстві, але вона жодного разу не знімала шкіри. "Слава Богу, не довелося". Тепер я думаю, що щось у цьому є. Вона була гарною тому, що була собою. Ава…
В мережі було повідомлення від неї.
- Як настрій?
- Ти б знала!
- Я знаю, Ал.
- Медіа?
- Я.
- Що ти?
- Добраніч, Ал. Я люблю тебе.
- Стривай, Ава. Хоча добраніч.
В мене було багато думок. З ними я і заснув в своїй розкішній квартирі.
Я прокинувся і зрозумів, що мене пограбували. Хтось здер з мене мою стару шкіру й одягнув нову, ту саму, що вчора поцупили: гладеньку, пружну, прекрасної якості, з рівною засмагою, трошки рослинності на обличчі, темне волосся хвилями - з блакитними контактними лінзами я справляв враження навіть на сліпого, тільки тепер це мене не цікавило. Що вони винаходять там у своїх лабораторіях, окрім штучного інтелекту, що я не відчуваю вночі, як вона мене роздягає?
Увімкнувся екран. 20 000 лайків. Ава була онлайн. Невгамовне дівчисько. Дивно, але повідомлень від неї я не знайшов. Тоді я написав:
- Пробач.
Подумав трохи і ще додав:
- А можно я з вами?
З'явився смайлик. Він стверджувально кивав і посміхався.
Наступне повідомлення я написав Інману. Він нечасто в мережі, але колись же зайде.
- Де б ти зараз не був, в Канаді чи Бразилії, на кого б не полював, тварин чи жінок, який би шлях не обрав, ти мені дорогий. Я скучив.
Я все вимкнув, зняв шкіру і знову ліг у ліжко. Треба робити щось із цим контрактом. Розвернути економіку в зовсім інший бік. Правильно використати фінанси. Допомогти жінці в зеленій сукні. Буде важкий день. Можливо, революція. Не встигну підстригтися, напевно. Воно й на краще. Похизуюся перед подругою. Хай скаже, що я збожеволів. Не з'явлюся на тижні моди, де будуть моделі нової шкіри. Сьогодні приїде друг. Зміни. Добре, що я зробив крок вперед. Ава та Інман. Вони найближчі. Моя дочка і мій брат. Я зараз абсолютно чесний, щасливий і незахищений. Без шкіри.
ID:
581386
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.05.2015 16:23:01
© дата внесення змiн: 16.05.2015 09:30:49
автор: Олена Мальва
Вкажіть причину вашої скарги
|
