Я не знаю чому, та без тебе я наче вичавлений лимон, недопалок кинутий, тала цукерка. Коли ти поруч говориш, сохну пелюсткою, ледве емоції стримую. Коли ж обіймаєш, метелики в животі танцюють ламбаду, пристрасне танго, прощальний вальс. Залиш трішки себе мені, віддай краплю свого тепла, поцілуй, щоб хотілося повернутись. Я неодмінно повернусь та залишусь.
Я кохаю тебе та, здається, кохала завжди, тільки шкода, люди пізно це усвідомлюють. Дай нам, Господи, однісінький шанс, Ми усім доведемо – кохання є, справжнє кохання таки існує. Той зозулею долю свою кує, хто в житті хоч (к)чогось вартує.
Я буду тримати нерви у спокої, треба буде питиму заспокійливе, ти головне пам’ятай одне: навіть в холодну люту зиму я чекатиму тебе в передпокої. Я чекатиму так, як ніхто не вмів, я кохатиму самим щирим дитячим коханням, обійматиму, як до цього ніхто не смів, не даремне ж би це чекання.
Ох, як серце сотнями ударів в секунду ніби каже, що воліє зупинитись, але продовжує битись далі, наскільки ж кожна година, хвилина, секунда гірша попередньої…
Від болю та відчаю не втекти,
дряпай коліна, лікті кусай та тебе не забути.
Ти будеш навіки спогадами у венах моїх текти,
що краще, милий, ковтнути б мені отрути.
7/I/15
ID:
585853
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 07.06.2015 07:41:50
© дата внесення змiн: 07.06.2015 09:50:15
автор: Весна Туманова
Вкажіть причину вашої скарги
|
