Ти болиш мені десь усередині,
зліва під серцем, хронічною залежністю та неспокоєм.
І хоча б залишив би після себе слід: тепло у недопитих чаєвих чашках, бувалу присутність шматочками гіркого шоколаду, відвертість напів оголеними словами " я тебе..."
Молитвами дякуєш долі за неймовірну winter, за терпкі поцілунки та медово-п'янкий запах, що став болісно-рідним.
А тепер лиш хвора, квола пам'ять на дно осідає в серці
і важко жити стає,
ще важче дихати.
Коли згадуєш всі щасливі, і часом не дуже, моменти,
здається, що час непомітно зупиняється, даючи змогу насолодитись хвилинами, які так кортить повернути...
І відразу стає так солодко,
наче якесь ледь помітне тепло зігріває душу,
вкриваючи легенько ситцевою ковдрою із беззахисних слів та незабутніх дотиків.
Важко підібрати влучні слова, коли справді є що сказати,
коли душа блукає, шукаючи порятунку, у круговороті недосказаних та непочутих слів, які ти все ще надієшся десь і колись краєм вуха почути.
Мимоволі стаєш заручником своїх же мрій та бажань, яким, нажаль, не судилося збудись.
Витісняючи з себе рештки здорового глузду,
все ж неохоче повертаєшся у жорстоку реальність, яку не хочеться розуміти,
не хочеться бачити й жити в ній.
Нажаль у моєму одинокому світі,
ти все ще болиш мені...
9/III/15
