«Все на світі заломилось,
Залишилась тільки тиша.»
(Федеріко Гарсіа Лорка)
Лишилася тільки тиша
У павзах між вибухами.
Тільки шматочки тиші:
Нескінченні, як політ краплі,
Що падає з обважнілої хмари
(Їй виснути вже несила
Над землею,
Де нічого не лишилося –
Тільки тиша
У перервах між пострілами:
Кожна з безодні антракту
Вистави степових Колізеїв).
Отам і живемо –
Міряємо цю тишу епохами:
Кожна мить тягнеться тисячоліттями:
Міжгалактичними порожнечами.
Ось і вся насолода для лірника:
Слухати оцю тишу,
Жити між рядками римованими,
У проваллях міжлітерних.
І наставляючи очі краплям
Дощу, що падає так безшумно
(Літеплого, звісно, літеплого!),
На війні глиняній кольору охри
Думати:
«Як тихо тут!»
Війни, вбивства - протирічать Всесвіту, логіці Людства і навіть живій матерії...
Які ми ще далекі від стовпової дороги розвитку. Такі собі кулачні примітиви в масштабі всієї Землі, Артуре...
Яка дорога тиша для нас між паузами пульсу розуму...
Такі ось асоціації від нашого непростого часу і твого вірша...
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за такий цікавий відгук.... Мені щось дуже болісно пишеться останнім часом.... Щось дуже вже інколи стає безнадійно сумно....
хай швидше запанує справжня тиша, у якій сюрчать коники й виспівують птахи, замість затишшя між вибухами, де тривалість життя вимірюється долями секунди...
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Уявляю, Артуре! Явам там? 
