Я не маю вже стелі, не маю й цеглини в стіні,
Та й навіщо мені ця людська перехняблена мушля
Я віддав світу все, що було за душею мені,
Щоби викупить в нього напівзамуровану душу
Я віддав йому все, тож в кишені лиш трохи насіння,
Десь напорівну в ній полину, ячменю й ковили,
Важко дише земля попід кроками духів осінніх,
З переляку іржуть постриножених днів табуни.
А я ж сію зерно там, де хтось повипалював степ,
Накриваю собою – грунти треба ж теж удобрити,
І я снитиму, як те насіння крізь мене росте,
Як коріння його із моїми судинами злите.
А прокинувшись вмить я відчую незвідану легкість,
Не тягнутиме вниз напівстерта ця людськість мене,
І вдихатиму я своїх діток весняную терпкість,
Із джерельних небес буду пити я сонце хмільне.
Перші катрени було читати боляче, здалося, що автор прощається із життям, але закінчення твору таке позитивне, інтимне - особливо ось ці рядочки розчулили мене до сліз: І вдихатиму я своїх діток весняную терпкість,
Із джерельних небес буду пити я сонце хмільне.
І в загалі в цілому у вірші стільки глибоких думок, стільки змістовного підтексту - БРАВО!
Віталію,проникливо!в саме серце... 
проростає ваша поезія!
