Ой, зозулько моя.
У моєму гаю закувала сивенька зозуля,
Про майбутні літа, та про зустрічі нові кує.
А у цьому гаю під калиною щастя заснуло
І важкий його сон піднятися знов не дає.
Ой, зозулько моя, нащо довгі літа ти пророчиш,
Коли в цьому гаю облітає покорчений лист?
Ой, зозулько моя, чом надіями душу морочиш,
Чи не бачиш сама, як старості осінь спішить?
Ген, над гаєм моїм, заклубочились хмари нещастя,
І потвори розлук літають між ними частіш.
Як боюсь я, зозулько, у вихор відчаю попасти,
Як боюсь, чим живу, те втратити знову навік.
А зозуля кує, а зозуля моїх слів не чує
І в далекі краї чомусь не спішить відлітать.
Чи про нову весну мені сни нереальні віщує,
Чи про давнє кохання прагне ще раз нагадать?
Все «ку – ку» та «ку – ку»… ніби дзвонами б’ється у скроні
Над оцим сірим днем, над туманом що ліг по роках…
Не осінні дощі, а краплини їдкі та солоні
Прокладають свій путь по зморщених, сірих щоках.
15.11.2015
! Може, 
