Так родяться мистецтво й міти
із туги за далеким, вищим…
Антонич Богдан-Ігор
Це свято - зріть колючі громовиці,
Грози розметаний, потужний нерв
Коли й в тобі усе нутро іскриться,
Коли ти весь, як громогласний рев
І радість - звихрена зміїність бурі,
Що в моря казані звиваючись кипить
І ти прокинувся від снів похмурих
Й пізнав свій шлях, немовби ворожбит
Це щастя - бути жезлом полумяним,
Жар-птицею із купелі заграв.
І над собою звершувать повстання
Неститсь за сонцем, наче хорт Симаргл
Це втіха - обіймати зором далі,
Та мати в собі найцінніший скарб
Любов, списати нею всі скрижалі,
Пройти із нею весь життейський гарт
Фанфари - шум розкошланих потоків,
Які стрічаються, що звузлитись в один,
Які зіп'ялись із джерел глибоких,
Щоб славить землю Вічномолодих
Допоки цей аркан не розірветься,
Не зійде росами смертельний піт,
Танцюй босоніж відчайдушні герці,
Щоб врешті сотворити власний міт
отужно і громовито 
