"Прометей"
Одвічне сонце! Ти - не скорене ніким!
Ти - наша доля , наша щедра мати...
Ти грієш нас промінням золотим
І ми не можемо тебе, прекрасне, не кохати.
Ми завжди поклоняємось тобі !
В любій релігії ти радість і могутність,
Без тебе взимку тоскно на землі
І холод обпікає нашу сутність.
Але чому ж дозволено богам
Вогонь тримать, щоб гріти своє тіло.
Бо пломінь - їхня молодість й життя,
Їх невмируща і одвічна сила.
Був людяним й прекрасним Прометей.
Титан, що очі мав блакитньо-сині.
Великий мрійник, що створив людей,
І виліпив із глини кози й свині.
Він першим майстром був простий титан...
Що умів мислить, мріять й не боятись.
Тому із рук, що вміли воювать,
Виходили і вівці і ягнята.
Ліпив красиві коси він жінкам,
Вдихав життя в них, й тішивсь, як дитина.
І реготавсь із нього весь Олімп,
Що Прометей створив якусь "людину".
"Поглянь, казали, - люди ці слабкі!
Вони не вміють навіть воювати.
І Прометей терпляче їх навчав
Як треба списа у руках тримати.
Навчав, як Зевс по небу розсівав,
Зірки й галактики, що сяяли щоночі.
З людьми він щедро в землю укидав,
Щоб хліб їм дав життя і сили отчі.
Зевес дививсь і сердивсь: "Нащо це?
Ми тут боги і нас цікавить небо.
Земля і люди - диво із чудес,
Нам на Олімпі зовсім без потреби".
Минуло літо зовсім золоте,
Дмухнула осінь золотом й дощами,
І Прометей побачив, що зима
Сховала сонце за морозом і снігами.
І стали мерти люди на землі,
Його творіння дорогі і милі.
Без світла, сонця , радості й тепла
Їх смерть з косою жадібно косила.
А на Оліміпі, де буяв вулкан,
Горів вогонь для всіх богів й титанів.
І Прометей несміло попрохав,
У Зевса дві жариночки останні.
- Бо мерзнуть люди, гляньте, на землі.
У них одне життя і слабке тіло.
О подаріть же, Зевсе, їм вогонь,
Щоб душу біля вогнища зігріли.»
- Цього не буде - бог їм відповів.
Вогонь - богам!!! А з людством досить гратись.
Він заздрив, що не він створив людей,
Не дасть він Прометеєві зазнатись!!!
І знов прийшов на землю Прометей...
Зима і холод, відчай, морок смерті...
Нехай я навіть завтра вже помру,
Та не дозволю людям цім померти.
І у ту ж ніч приніс з небес вогонь,
І освітив пітьму одвічну ночі.
Зігріте людство ожило, а Зевс
Сердито глянув Прометею в очі:
- Піди і вбий їх! Може лиш тоді
Помилую й лишу тебе я жити!
А Прометей спокійно відповів:
"Я краще вмру, але не дам їх вбити.
Хто щось створив, і душу туди вклав,
Життя це варте вічності й горіння.
Я як творець хай згину в небуття,
Але не знищу це своє створіння"
.
- Ти не скоривсь,... ослухавсь божества,
Тож, вічні муки будеш ти терпіти."
І на горі титана прикував
Й орла послав клювать його й ятрити.
Лиш ніч приносила полегшення йому ,
За ніч печінка знову виростала,
Та тільки Зевс виходив з свого сну,
Орли на шмаття тіло розривали.
На сотні літ ця кара простяглась,
А на мільйони літ розквітала пам’ять.
Про людство,Зевса й сонячний вогонь,
Й про непокірного і гордого титана.
Жовтень 2012
ID:
623944
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 25.11.2015 20:58:53
© дата внесення змiн: 25.11.2015 20:58:53
автор: Oxana Levina
Вкажіть причину вашої скарги
|
