22. П'ЯТЕ ЖИТТЯ. Чорнобиль. Катастрофа.3.
12.02.2016* 19:00
Десь на 10 травня всі матеріали по Огляду-конкурсу були завершені і треба було їх відправляти до Москви. В нормальних умовах їх би відправили поїздом накладним багажем, але ми всі вже опинилися в ненормальних умовах - хвилі паніки від того, що Щось було в Чорнобилі, то накочувалися, то опадали. Тому надійшла команда: везти всі матеріали до Москви вантажівкою. І я, як керівник всього цього проекту, повинен був супроводжувати матеріал, а потім здати його під розпис в канцелярію Постійно діючої Всесоюзної будівельної виставки.
На цей час я вже мав телефону розмову з Борисом і домовився, що приїду до нього у село у гості. Взяв відпустку від дати закінчення відрядження до Москви і, розраховуючи, що з Москви поїду на Донбас, заберу сім'ю, а звідти вже на Волинь. Тому взяв необхідні речі, в тому числі і акварельні фарби, кольорові олівці та великий альбом з гарним акварельним папером, великий термос кави, пакунок бутербродів, рано вранці зустрів вантажівку і ми рушили на Москву. Всі матеріали по списку завантажили звечора.
І почалося наше входження істерію - як тільки перейшли кордон з Росією, як нас почали зупиняти.
Процедура була стандартна: як правило, три міліціонери з автоматами і спочатку тільки перевірка документів. Але достатньо скоро почалася і дозиметрична перевірка. Спочатку нас зупиняли через кожні 50 км, а потім все частіше і частіше. При цьому біля цих постів були організовані великі відстійники для автомашин і вони були забиті вантажівками і навіть легковушками з українськими реєстраційними номерами.
Москва була закрита трьома смугами патрулювання - тут вже нас зустрічало ціле відділення міліції, озброєне, з дозиметрами і навіть в протирадіаційному обладнанні. І кожний раз нас ретельно перевіряли - машину, нас пару разів та наш вантаж, а під брезентовим покривалом стояли вертикально збиті в пачки планшети, 25 пачок та в кожній до 10 планшетів.
Їхали без ночовки. Я, безумовно, дрімав сидячи біля шофера, але він сказав, що хоче як можна скоріше повернутися до Києва, бо треба провідати сім'ю в селі у батьків, куди він їх вже відвіз і що в армії він не один раз водив автомашину без сну.
В'їхали в Москву рано. Я подзвонив другу Давиду, він здивувався, я розпитав його як потрапити нам на задану адресу, він розказав і ми біля 9:00 були на місці. Працівники тільки сходилися. Звантажили планшети і мій шофер зразу поїхав на Київ. А я ще вовтузився із оформленням здачі матеріалу, потім ринувся на Київський вокзал і взяв квиток на поїзд, здається це був Москва-Донецьк, подзвонив знову другу, але вже на його роботу, ми зустрілися і традиційно отримали задоволення від спілкування.
Вийшов на станції Микитівки. Мене зустрічала дружина із сином. Із Москви я привіз їм повний термос морозива. Дружина сказала, що після дороги треба піти в баню, бо я брудний а у її дяді вельми примітивний душ. В бані вона захотіла взяти сімейний номер, але з'ясувалося, що це заборонено. Тоді вона закотила скандал: "Як так? Я із першим чоловіком брала такий номер, а тепер заборонено! При чому тут Чорнобиль?"
Все. Настрій був зіпсований. А коли я ще умудрився сказати по ходу розмови, що вона народилася в Макіївці, а виявилося - в Горловці, то вибух був в сто крат сильніший.
Декілька днів були у її дяді в гостях, познайомила вона мене і сина з родичами, я встиг навіть намалювати кольоровими олівцями край Микитівки - терикони, окремі будиночки, степові рослини на передньому плані і ми поїхали до Бориса на Волинь.
Майже місяць пробули там. Спокійне та врівноважене життя.
Нам виділили кімнату в "готелі" (дві кімнати при їдальні).
Десь, там, далеко, щось відбувається, кажуть атомна катастрофа, а в селі все спокійно.
Всі механізатори колгоспу їли безкоштовно в сільській їдальні (майже комунізм!), то нас приєднали до них. І час від часу були застілля у Бориса дома.
Я малював, гуляли по селу, а воно виявилося великим, Борис возив нас на екскурсії по видатним місцям.
В кінці нашого перебування там почалася гаряча пора збору озимих.
Борис провіз мене зранку показати звідки тече вода, в якій розводять форель та в'юнів, але весь час нервував, поглядаючи на небо.
Маленьке озерце, розміром з калюжу і стоять три короткі вертикальні труби, на яких, здавалося, лежать чисті прозорі випуклі скляні лінзи. Я так і сказав Борису. Він розсміявся: "Це вода так іде із джерел! До війни їх було 5, але німці дві знищили. Он висить кружка. Покуштуй воду!" - " Та я ж не дотягнусь до труби!" - "І не треба. Набери із озерця!" - "Там же жаба плаває!" - "То це говорить, що вода чиста. Бачиш? Вона як сльози!"
Він набрав воду у кружку і відпив. Тоді і я так зробив. Вода було холодна і незвично чиста на смак.
"Поїхали! Скоріше! Боюсь, що мій орденоносець зробить помилку! Завтра буде дощ, то треба встигнути зібрати врожай!"
Ми швидко приїхали у село, а вірніше на поля, де з декількох боків працювали комбайни. І тут Борис, як тільки ми зупинились, вискочив із машини і дав команду: "Зупинити все!"
Провисла тиша.
Він заліз на дах комбайну, до якого ми під'їхали, і як полководець ретельно оглянув поле. Помовчав і дав команду чоловіку, що підбіг до нього,: "Поміняти місцями комбайни лівої та правої сторони! Комбайн із центру відправити на дальню ділянку, а звідти сюди! Виконуйте!"
Я здивовано запитав у нього: "Чому ти дав таку команду?"
"Агроном помилився. Молодий ще. Я по кольору окремі частин поля побачив як оптимально поставити техніку, адже у кожного комбайна свій норов. Якщо не врахувати стан рослини і можливості комбайнів, то буде багато зерна втрачено! І швидкість! Так скоріше зберуть врожай! Прийдеться працювати до пізнього вечора!"
На мене це справило сильне враження, бо вперше зрозумів, що сільське господарство вельми не проста справа і що мій брат явно не просто так має такий великий авторитет на Волині.
В день нашого від'їзду виявилося, що мій середній брат відправив до Бориса свою дружину з доньками. А ми повернулися до Києва.
ID:
643527
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.02.2016 15:57:05
© дата внесення змiн: 13.02.2016 15:57:05
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
