|
Я ніколи не любила осені. Вона видавалась мені надто фатальною, сповненою смутку й приреченості. Час, коли все жовкне: трава, листя, душі... Восени у серце зазвичай безцеремонно вдирається ностальгія. Хутко перестрибує через поріг, міцно хапає тебе своїми пухкими пальцями і, немов двоюрідна бабця з далекого міста, яку бачиш раз у п'ятирічку, без упину виціловує та обіймає, приговорюючи, як ти виросла і які пухкенькі в тебе щічки. Така несподівана близькість відверто лякає. Хочеться втекти і сховатися від катастрофічної лавини несподіваної любові. Прихід осені в більшості люду викликає цілком аргументовані асоціації: дощ, сльота, туман, сірість, ранкова холоднеча і найголовніше – змушує до переосмислення себе.
Хоча ностальгія буває й іншою: коли теплі спогади з минулого, нахлинувші зненацька, зігрівають краще, аніж багаття в осінніх Карпатах, викликають ледь помітний усміх на вустах, запалюють щічки ніжним рум'янцем так, як до снаги тільки вересневому сонцю розмальовувати яблуні у бабусиному саду. Така ностальгія бажана, життєдайна, цілюща. Вона, мов тепле шерстяне пальто, взимку. Як не крути – потрібне.
Цьогоріч осінь, наче зійшла зі сторінок, просякнутих часом книг. Яскрава. Романтична. І по-жіночому непередбачувана. Прокидаєшся рано-вранці в теплому ліжечку, намагаєшся розплющити закислі мріями очі, вивітрюєшся від солодких сновидінь, а в обличчя всміхається білозубою посмішкою сонце. Підводишся. Мружиш очі. І тут! Не віриш! Стоїш зачудовано, мов статуя, не в змозі відвести погляду. Туди! Скоріше! Надвір! На волю! А за вікном, летить, кружляє у запальному танку в парі з вітром, розфарбоване якимсь довговолосим генієм листя (мабуть, то художня свита панянки Осені: худорляві, точені, мов молоді клени, чорняві, з очима-зорями, затуманеними космічним пилом). Неначе сніжинки взимку ті листочки! Їй-Богу! Краще! Стоїш і думаєш собі, а може я все ще сплю? Терзаєш себе питаннями: а чому ж я раніше не помічала цієї краси? Де була? Що робила? Мабуть, таки спала. Тоді. Не зараз. А Зараз? Живу.
На календарі осінь. Усе за розкладом. Світ пахне пожовклим листям, ранковою памороззю, цинамоном та кавою! Іноді дощем. Частіше туманом. Незрівнянний запах! Брендові парфуми! Не інакше, як Франція. Magnifique!!! Перехожі блукають сонними вуличками. Хрускочуть розкішними жовтими килимами, розстеленими щедрою господинею. Де-не-де під ногами трапиться жолудь, що загубив свою чудну шапку. Випадково надибаєш колючу шишку під високою сосною. Назбираєш брунатних каштанів у кишені, принесеш додому, забудеш. А вони зморщаться, потьмяніють, всохнуть. До наступної Осені. Наступної?
І листя! Ви нюхали листя восени? Усім до вподоби збирати його в букети, заплітати у вінки, підкидати високо вгору, мов золото... та все ж, ви нюхали листя? Підносили його до обличчя близько-близько? Роздивлялися його тендітний хребет? Цікавились у нього, як промайнуло літо? Замислювались, як воно, – помирати..?
Так от, листя в осінню пору пахне горіхами! Так! Так! Саме горіхами! Назбираєш повні жмені, барвистих, цілісіньких, складеш охайненько в пишний букет, принесеш у домівку, поставиш у вазу, антикварну, бабусину, бурштинового кольору, наче куплену в ятці самої Осені. Не інакше, як фірм`а. Стоїть собі ота ваза з гербарієм, тішить око, бентежить душу, вабить. І так кортить сісти поруч неї, взяти до рук книжку з коротенькими оповідками і читати-читати, без кінця вдихаючи аромат витіюватого букету.
Сьогодні моя осінь пахне домашньою кавою, звареною у джезві; гірким шоколадним фондю, свіжими фарбами з новенького видання Надійки Гербіш, а ще... Ще вона пахне горіхами, тими самісінькими горіхами, котрі зароджувались, зростали і зріли під моїми вікнами, а тепер, стоять у старовинній бурштиновій вазі у вигляді листя, що увібрало в себе увесь їх дух і гріють, гріють серце теплими спогадами про літо... «Все ще попереду, - стиха шепочуть, - Це всього-на-всього осінь. Просто чергова осінь. Твого Єдиного життя».
Осінь. У ній стільки сенсу, прихованого змісту та натхнення. І навіть у затяжні дощові дні, коли небеса сірі, а повітря вологе та холодне, вона не втрачає свого шарму. Ностальгічна та мудра, розважлива, зріла, часом, занадто жорстока у своїй любові до правди. На її обличчі незвична краса. Такою красою Господь винагороджує жінку, коли їй ледь за сорок. Далеко не кожну жінку. Далеко не завжди. Просто Господь дууууже любить парфуми під назвою Осінь аромат номер десять, горіховий :) : кава, шоколад і листя...
«Мабуть, краса надто чарівно в'яне,» – подумала немолода поетеса років ледь за сорок, нотуючи чергову оповідку в товстий цитриновий блокнот з яскраво-зеленим горіхом на звороті.
ID:
642456
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.02.2016 13:00:56
© дата внесення змiн: 13.05.2016 22:42:24
автор: Інга Хухра
Вкажіть причину вашої скарги
|
Щиро вдячна за відгук
дякую
