« Февраль.
Достать чернил и плакать.»
Б. Пастернак
Яріє лютий, і погода каже, –
посіємо на ярину зело.
А сонце блисне – тільки смуга ляже
на дачу, на городи, у село.
А там таке роздолля біля хати.
Уранці – дощик, ночами – туман.
Не треба ще полоти і сапати
ані зело, ані сухий бур'ян.
Вирує неосвячена водиця,
вокабулами радує синиця
і оперою вулики гудуть.
Підсніжник он киває головою
і проліски, синіючи сльозою,
іще себе у руки не дають.
І хочеться, і можеться не дуже.
Вологою напоєні калюжі,
позиркують очима висоти.
Немає апетиту до роботи.
Робота є, але нема охоти,
коли отак м'яукають коти,
щось поливати і кудись іти,
оспівуючи одою рядочки
або, як півень, арії для квочки.
То краще подивитися здаля,
як оду випаровує земля.
Корону крони одягла калина.
Березами освітлені гаї.
На дуба задивилася ліщина,
погойдуючи китиці свої.
На гору виповзає лісосмуга
із долу у поля поза ліси.
Рум'яно-білі котики лози
вербової заманюють до лугу
із ними у піжмурки погуляти,
сороку білобоку доганяти,
побачити, почути, що вона
вороні чорній цілий день стрекоче.
Але ворона слухати не хоче,
що рано починається весна.
