Жи́ва тихо ступа по холодній землі,
Легко, наче прозора сильфіда.
Повертає життя тій замерзлій воді,
Що зима відібрала у літа.
Міріади птахів сиплють гімни вдогін -
Прославляють пречисту богиню,
Але шлях її йде там, де смуток і тлін
Відімкнули Пандорину скриню.
Там, де навіть чаклунка-зима не змогла
До кінця подолати потворність.
Шрамів тих, що лишила жорстока війна,
Не сховає снігів ілюзорність.
Там, де ворони хижі літають на бал,
Наче янголи смерті голодні,
Носять болісні звістки сумним матерям,
Що уста їх дітей вже холодні.
Де за саваном чорним сховалась земля,
Приховала від неба свій сором,
Бо засіяна смертю родюча рілля,
А доглянута горем і мором.
Будьте прокляті цвітом скривавлених трав,
Повелителі кривди й погрому,
Ті, для кого життя лиш монет карнавал,
Не втекти й вам колись від розгрому
Міріади гармат сиплють гімни вдогін -
Прославляють пречисту богиню.
По кістках її шлях - там, де відчай і біль,
Але Жи́ву ніщо не зупинить...
Жи́ва - слов*янська богиня весни, втілення проростання і розквітання. Жи́ва владарює, коли земля прокидається після зимового сну.
Сильфіди - в середньовічному фольклорі повітряні духи. Вперше описані алхіміком Парацельсом в якості елементалів повітря.
