Їх зростало в сім`ї двоє: Галинка і Микитка. Це були звичайні дітки в буденній сім`ї, з середніми статками провінційного маленького містечка з назвою Канів, Черкаської області, де знаходилась відома на весь світ Тарасова гора, з якої Великий Кобзар вдумливо споглядав широчінь глибокого синього Дніпра з Висої кручі… Сім`я жила в світлому новому будинку, який батьки почали потроху облаштовувати, бо довгі роки будувались, і нарешті великий дім був готовий, хоча лишалось ще багато справ: облаштування будинку новими меблями, клеєнням всередині нових шпалер, встановлення гарних світильників, якими вже марила хазяйка, оздоблення дитячих, вітальні, кухні, спальні батьків, іще декількох кімнат, та все ж основне було зроблено, виконано: в будинку була проведена каналізація, власна ванна з душовою кабіною, що дуже радувало і дітей, і дорослих. Отак родина і зростала, вкладаючи все своє життя, всю свою наполегливу працю в дітей, в будинок, в дорого придбані речі, що знаходились в тому ж гарному будинку. Дівчинка Галина зростала собі якось непримітно, їй нічого не було потрібно, в дитинстві іграшок не просила, в дорослому віці ні дорогого вбрання, ні коштовностей не вимагала. Їй було всього достатньо, і все її влаштовувало. Хлопчик, менший від неї на шість років, навпаки всього добивався від батьків, починаючи з іграшок, комп`ютера, дорогих речей, а далі - машини, дорога техніка, яка тільки починала з`являтися в модних магазинах Технополіс, Фуршет та Комфі. Микиті потрібно було все: починаючи з найдорожчих навушників і крутого телефону, до модного верхнього тільки шкіряного одягу, дорогих (не однієї пари) кросівок, всього і ще раз всього. І все, що він хотів – купувалося, доставлялося, немов у казці, на тарілочці з яблучком рожевим і веселим, що падало, посміхаючись, прямо йому в долоні.
А він молодий, серйозний, все це ловив і стривожено думав далі, що йому іще потрібно, для повного щастя.
Галина швидко вийшла заміж, і пішла вже в нову оселю, а Микита мучився і вдень, і вночі, що ж йому сердешному зробити, щоб будинок залишився тільки йому, бо звик брати все тільки собі, не думаючи ні про кого. Молодий, а такий завзятий, рвав у життя, все що міг, і це йому на диво легко вдавалося. «Батьки ще молоді, але треба діяти», - планував собі далекоглядно Микита. А Галина на вихідних з чоловіком приходила в гості, що найбільше дратувало брата. «І чого вона лізе?» – думав поодиноко Микита, зустрічаючи або проводжаючи поглядом старшу сестру. Він ніколи не сідав з ними до столу, завжди збирався й кудись йшов, ніби в нього було багато інших справ. Та сестра тільки приходила провідати батьків, в неї і на меті нічого не було, не потрібно їй було нічого, як і завжди, така вже в неї була вдача. Вони з чоловіком жили в однокімнатній квартирі, і їй здавалось, що вона найщасливіша із всіх жінок, бо вона кохана, і сама до безтями закохана. Невдовзі в них народився синок, і тепер все життя вертілося навколо маленького хлопчика – Данилка, всі її думки, всі її дії заполоняв тепер не тільки чоловік, а ще й дитина. В її очах весело вигравав рожевий світ, в грайливих фарбах, і їй від життя нічого більше не було потрібно. Тільки її любов і родина – більше її нічого не хвилювало.
Отак і проходили роки, а Микита все думав, якби йому вхопити ласий шматок спадщини, не лишивши сестрі нічого, а навіщо їй, він звик – що все йому, він на першому плані, а вона, як п’яте колесо до возу, чи як там іще кажуть, думав про себе самостверджувальний юнак. Поступово підходячи до батьків, Микита вмовив їх переписати всю їхню спадщину на нього одного, адже він син, потрібно дружину у дім привести, потрібно десь жити, і взагалі все потрібно, і саме йому. Батьки, нічого не сказавши доньці, переоформили всі свої статки: машину, будинок, мотоцикл, гараж, все, що в них було, на сина. Згодом, відсвяткували весілля сина, на яке самі запросили дочку з її родиною, і поїхали жити в село, до свого коріння, де вони зростали в дитинстві.
А Микита наполегливо працював з ранку до вечора на роботі, щоб прогодувати свою сім`ю, в якій зростало двоє дітей, а дружина ще мріяла про третє. І його думки монотонно бентежила мрія, якби йому відібрати ту спадщину, що в зараз селі, адже йому треба більше, в нього двоє дітей, а в Галини – одне, навіщо їй щось. І він стільки років їздив до батьків, вперто їм все допомагав, та тільки не знав, як про те запитати, щоб спадщина належала йому одному, бо що ж Галина – приїде, на городі допоможе, чи в будинку прибере і – все. А він дає гроші на ремонти, на різні їхні потреби – і як же це йому все відшкодувати.
І якось так сталось колись вся родина зібралась під Новий рік в батьків, і Микита зважився, всі за столом гарно повечеряли, проводжаючи Старий рік, діти-школярі бавились на печі, недалеко від столу, в тій же кімнаті, де й дорослі, батько пішов з зятем на двір курити, мати з невісткою пішли на кухню, а Галина взяла на руки однорічну племінницю, і пішла з нею в колись свою дитячу. Гарненьке маля швидко до тьоті звикло, і вони чудово гралися біля новорічної ялинки, яка дуже зацікавила дівчинку. Тут до них в кімнату зайшов Микита: високий, тридцятип`ятилітній чоловік – з «мудрою» посмішкою, що сяяла до дитини і сестри.
- Що граєтеся, ввічливо запитав він?
- Так.
- Нам добре вдвох.
- Слухай, Галино, я тут тебе хотів запитати, а ти як гадаєш, справедливо буде якщо батьківська оселя перейде мені в спадок. Чи не так? Адже я стільки сюди вклав грошей і сил, – чухаючи потилицю, промовив Микита.
- Ти знаєш, Митю (так завше сестра називала брата) я про це навіть не думала, нехай батьки спокійно живуть, не питай їх про це, та знай, і будь спокійний, мені нічого не потрібно, я в тебе нічого не заберу. Мене мати все життя вчила, що спадщина, то для сина, а мені повинен все чоловік дати, бо так в Біблії написано, в святому писанні : «Чоловік повинен привести в свій дім молоду дружину…»
- Ну, якщо ти так справді вирішила, - з-під лоба сказав брат сестрі.
- Так. Це навіть не обговорюється, я не порушу материн закон.
- Ну добре, я піду, бо там вже напевно наші «курці» прийшли, - задоволено сказав брат.
- Так, а ми ще трохи пограємось, чи не так, - всміхнулася Галина до Тетянки, маленької племінниці, яка тим часом познімала декілька червоних шарів з ялинки.
- Що, подобаються саме червоні, - допитливо запитала Галина в Тетянки.
- Ага, - відповіла маленька дівчинка.
А Микита сів знову до столу, за який по-новому зібралася рідня і задумався: «Я стільки ночей не спав, я стільки років думав про цю розмову, а вона «тюлька», «ні риба ні м`ясо», не хвилюється, їй, бачте, нічого не потрібно. Не могла раніше сказати». Вся рідня весело сиділа за столом, лише в дитячий одиноко плакала Галина, тримаючи на руках маленьку племінницю, яка гралася різнокольоровою новорічною мішурою.
Життя минало, батьки – Олег Петрович та Софія Петрівна – зістарілись, осунулись, стали спокійні, тихі і мляві. На вихідні до них завжди приїздили діти вже з дорослими онуками. Життя летіло вже повз них, лиш крізь шибку, так само, як і в молодості, жагуче світило сонце… Софія Петрівна, вже майже восьмидесятилітня жінка, нарешті зважилась сказати чоловіку правду, яку сумлінно приховувала десятиліттями. Вона довго обмірковувала і чекала якоїсь нагоди, щоб відкрити стомлену душу і зморене серце своєму найближчому «другу» і коханій людині, чоловікові, з яким був прожитий вже п’ятий десяток років пліч-о-пліч. І от одного разу, після від’їзду сина з родиною, стомлено заходячи до будинку, дружина лагідним голосом промовила до чоловіка:
- Ти знаєш, Олеже, я довго не наважувалася тобі сказати, але, напевне, настав час, бо відчуваю, що не встигну. Микита – не твій син.
Олег Петрович понуро сів на старе рідне крісло… Сива голова стомлено схилилась на худі, вузлуваті руки, він смикав себе за чуприну, щось стиха до себе гомонів, а потім промовив:
- А Галина, сподіваюсь, моя?
- Так, Галина – твоя. Хіба ж ти не бачиш? Весь образ і характер твій – все твоє. Як же ти, проживши ціле життя, так і не помітив, що у Микити немає жодної твоєї риси обличчя, статура зовсім іншої людини – він же кремезний і високий, мов дуб, а ти …
- Я тобі вірив. Я ж нічого не залишив у спадок своїй рідній дитині і онуку…
- То потрібно було раніше думати…
- Скажи… (звертався чоловік до дружини, вперше не називаючи її на ім’я)
а чий Микита син?
- Та хіба ти не бачиш? Він же копія кума. Ти ще спитай якого?
- Я зрозумів, Василів син. А Василь знає?
- Ми про це не розмовляли. Та я думаю, він все бачить.
- А Микита знає?
- Ні, для Микити – ти єдиний в світі батько.
В ту зимову ніч Олег Петрович не спав. Він вперше за своє довге життя пожалів Галину, згадав, як вона росла, як нічого не просила, і навіть зараз раділа маленькому затишному куточку житла, яке мала. Він прочитав в її рисах себе, він хотів її пригорнути, та, на жаль, це було неможливо. «Ранком зателефоную доньці, – з прикрістю думав Олег Петрович, – і скажу їй, що люблю її, нехай прийде з онуком і чоловіком».
Та білий ранок для Олега Петровича вже не настав. Він навіки заснув з мобільним телефоном в руках, так і не дочекавшись восьмої години ранку.
«Доню, я тебе дуже сильно люблю», – було сказано в повідомленні, яке так і залишилось не відправлене. Не встиг, не витримало серце. Мати Микиті вирішила правди не казати, щоб не осоромити його в очах Галини, адже в нього сім’я, що скаже дружина, буде все життя насміхатися. «Хай буде вже так, як є», – думала про себе літня жінка, а по щоках спливала сльоза. – Треба зателефонувати дітям, і сказати, що батька в них вже немає». Вона вийняла з рук мертвого чоловіка телефон, взяла окуляри, повільно прочитала невідправлене повідомлення, видалила його, поклала мобільний на стіл, і лише потім почала дзвонити сину…
Любов матері – велика сила захисту, надії і добра. І не має, напевно, в світі сильнішої любові, ніж любов матері до дитини. Це незгасаюча вічна свіча, яка спалить все на своїй дорозі, аби захистити своє чадо від болю, страху, холоду… від усього.
ID:
660021
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.04.2016 18:12:22
© дата внесення змiн: 16.04.2016 19:23:52
автор: Людочек
Вкажіть причину вашої скарги
|
