Я зовсім не розумію що відбувається… Я кудись біжу… Біжу! Я в спортивній одежі, все як завжди: мої улюблені кросівки та зелений спортивний костюм з капюшоном.
Але, все зовсім не як завжди… Як це пояснити… Я розумію, що біжу не по стадіону, а по місту, і що саме цікаве зовсім не можу зупинитись. Все це, скажу, якось дуже дивно…
Мало того, що я біжу в спортивному костюмі по місту, і чомусь не можу зупинитись, так ще й місто мені зовсім не знайоме! Будинки, вулиці, парки… І не має жодної вивіски, жодної реклами, жодного напису, щоб я змогла зрозуміти де я. А я біжу, здається, вже досить довго; і в своєму руху, здається, я оминула вже не один квартал. Дуже дивно…
Що саме цікаве, зовсім забула додати: не має жодної людини, жодного живого організму, і машин на дорогах нема! На хвилину, я навіть подумала, що все це місто завмерло. Але ж ні, я пробігаю мимо дерев, і бачу як вітер колише їхню листву. Підіймаю голову у гору, бачу на небі хмаринки, які іноді з’являються на безхмарному сонячному небі. І кудись не поспішно пливуть… Отже, це місто не мертве!
Досить дивно… Я зовсім не втомилася, не збилася з ритму, не захотіла пити… Я біжу. Спокійно, досить швидко, з рівним диханням…
Зовсім не розумію де я, яке це місто, яка країна… Жодних опізнавальних знаків… Жодних! Я біжу…
Але, здається день чудовий, сонячно, тепло, десь попереду, на горизонті я бачу гори… Красива місцина!
А я все продовжую бігти… Біжу рівно, але не постійно прямо. Іноді, звертаю на якісь вулиці, нібито знаю дорогу, куди бігти…
… я забігаю у якусь будівлю, біжу по сходинках, у верх, вище, вище… Добігаючи останнього поверху, я відчиняю якісь двері та вбігаю у якусь велику кімнату, де не вистачає однієї стіни… І тут зупиняюсь біля цієї прірви… Дивлюся в низ… Будівля на дуже високій висоті. Тобто, або це хмарочос, або будинок знаходиться прямо на горі. Я дивлюся в низ; переді мною відкривається безмежний й чаруючий вид: затока, гори, океан, місто… В затоці купається велика кількість людей, але з цієї висоти не можу їх роздивитись, вони здаються мурашками. В порт заходять кораблі, літають чайки. Життя кипить на повну…
Стільки всього я встигла побачити і подумати, але відчуваю, що пройшла, щонайбільше хвилина… Я не можу підкорити себе собі… Всі свої дії я роблю з якихось не зрозумілих причин… Я стрибаю вниз… не роздумуючи, без будь-якого усвідомлення, навіщо я це роблю...
Я лечу вниз… Там вода… Стоп! Я ж не вмію плавати!
ID:
66068
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.03.2008 01:14:27
© дата внесення змiн: 29.03.2008 01:14:27
автор: Violet
Вкажіть причину вашої скарги
|
