Покотився день шовковою травою...
Заховалось сонце за зелений ліс...
Знов скінч́и́лась дни́́на. Та нема спокою,
Не приносить спокій і чаклунка-ніч.
Знову ниє серце, розриває груди,
І душа шепоче: "винна ти сама"....
Так, я добре знаю, що уже не буде
Кращого від нього, бо таких нема...
Буду я сміятись! Плакати не буду!
Мучитись не буду тисячі ночей!....
Що? Я знову плачу?... Просто біль... у грудях...
Просто сльози серця капають з очей....
