41. ПЕРЕВІРКА НА ВШИВІСТЬ
28.07.2016* 13:50
Вранці другого дня Віталіна поїхала на навчання до Училища, а я на роботу.
У мене на роботі вже всі знали про новий мій стан. Володя Максимів, великий знавець/користувач та шанувальник жінок, хитро стріляючи очима, сказав: «Ну, Матвійович, поздоровляю з новою навалою!» Тарас Шейко потиснув руку і тихо сказав: «Все іде як було передбачене!» Андрій Кондренко, позіхаючи, мовчки потиснув руку.
Коли я після роботи зустрів біля метро Віталіну, то вона сказала, що її батько був в Училищі, щось там вимагав від директрисі, а та сказала, що тут є навчальний заклад і тільки, а питання виховання своїх дітей вирішують батьки, поки дітям не виповниться, по законам України, 18 років.
На наступний день, здавалось, все входить у буденність, але в годин 11 мене покликав у свій кабінет Володя Максимів. Збоку його столу сидів якійсь молодий чоловік і Володя, стоячи за своїм командирським місцем, показав на нього рукою: «Так що, Матвійович, виявляється, що ти ще займаєшся і кіндапом! Тут з тобою хоче розмовляти лейтенант міліції з цього приводу!»
Чоловік біля столу встав, помахав перед моїм носом розкритим посвідченням і запитав:
- Ви Віктор Матвійович Левчишин?
- Так, це – я.
- До нас надійшла заява, що ви викрали доньку в сім’ї Кондренко. Завтра вам слід прийти до слідчого і дати пояснення.
Я машинально запитав:
- Удвох?
- Як хочете, – сказав міліціянт у цивільному – але вам бути обов’язково. Розпишиться в тому, що отримали від мене повістку. На 10 годин ранку. Ваша неявка примусить нас доставити вас до слідчого під конвоєм.
В 10:00 наступного дня ми з Віталіною приїхали до слідчого і побачили, що її батько вже чекає там. Здоровкання кивками голів.
Слідчий, молодий чоловік, з неймовірно відвертою огидою на обличчі, подивився на нас трьох і зразу відібрав паспорти у нас з Віталіною. Почав їх вивчати. В цей час батько Віталіни запитав:
- Можна мені поговорити окремо з донькою?
- Сусідня кімната вільна – з тією ж огидою сказав слідчий.
Паспорт Віталіни він продивився швидко, а що там можна було ще вивчати окрім прописки? Мій же паспорт він вивчав довго, бо там було що вивчати. Адже там були записані четверо моїх дітей з існуючих на той час шістьох (старші доньки вже вийшли за межі моєї відповідальності за них), були штампи одружень та розлучень, а також мої прописки/виписки в Апрелівці, Українці та у Києві в двох місцях. Нарешті він відклав у бік мій паспорт зі словами:
- Є що почитати з цікавістю.
В цей час повернулися з бесіди Віталіна і її батько. Вона була вся червона обличчям, а він похнюплений і пригнічений.
Слідчий постукав тихо пальцями по столу і запитав у батька:
- Це ваша донька?
- Так. Але…
- Я запитав ясно: це ваша донька?
- Так.
- Вас викрадав Віктор Матвійович Левчишин? – тепер слідчий запитав у Віталіни.
- Ні. Мені виповнилося 18 років і я маю право по закону сама вирішувати свою долю. Я прийняла рішення перейти жити до Віктора Матвійовича самостійно. Він мене не викрадав. Я порушила при цьому щось?
- З точки зору закону – нічого. Візьміть свій паспорт.
Потім він простягнув мені мій паспорт з тихими словами, так, щоб це чув тільки я,:
- Ваше щастя, що їй вчора виповнилося 18 років!
Потім встав і, звертаючись до батька Віталіни, сказав:
- Ваша заява не має підтвердження фактами. Справа закрита. Всі вільні!
Ми швидко вийшли з приміщення, а батько ще там залишився щось доказувати. Коли виходили, то я запитав у Віталіни:
- Батько молив тебе повернутися?
- Він стояв переді мною на колінах і просив пробачення. Так, він просив і повернутися. – сказала вона з якоюсь зловтіхою остервіло і навіть із тоном переможця. Тоді це мене дуже здивувало. Але так – промайнуло здивування і все. Пройде багато років, поки я зрозумію що саме було сховане за цією сценою.
На наступний день мені на роботу подзвонив той самий лейтенант міліції, що приходив з повісткою, і, вибачаючись, сказав:
- У мне велике прохання до вас: прошу вас разом із Віталіною зустрітися зі мною десь за межами вашої роботи. Мені просто треба поговорити з вами обома. Дуже прошу.
Домовилися зустрітися у парку напроти Університету.
Він вже чекав на нас, коли ми прийшли. Вів себе невпевнено і ніяково. Щось мугикав, поки не наважився говорити.
- Тут от яка справа. Ваш батько, Віталіна, написав заяву, що Віктор Матвійович є чаклун, що він вас причарував, що ви є жертва. Моє начальство вимагає, щоб я нарешті закрив цю справу, бо нам ще не вистачало містики у роботі. Моє начальство сказало, що якщо ви напишете відповідні заяви обоє, то ми цю справу повністю закриємо. Ви згодні на це?
- Що писати? – запитали ми у два голоси і мимоволі розсміялися з цього.
- Я продиктую.
І він продиктував.
Я написав заяву на ім’я рек не пам’ятаю якої посади міліцейського начальства про те, що я не є чаклуном, що я не використовую якісь окультні чи містичні засоби програмування людей і що я нічого подібного не виконував стосовно Віталіни Кондренко, що те, що вона прийшла до мене жити тільки по своїй волі і цим навіть мене здивувала.
Віталіна написала, що я не є чаклуном, що її ніхто ні до чого ніяк не примушував і що вона кохає мене, тому і прийшла жити до мене, що вона довіряє мені.
Лейтенант уважно перечитав наші заяви. Задоволено сховав їх у папку і сказав:
- Ну! Хай вам щастить в житті.
Я не витримав:
- Хлопче! У вас дуже хворі легені. Раджу негайно записатися на прийом до гарного лікаря!
- Я вже записався! – перелякано він сказав.
Ми пожали один одному руки і ми з Віталіною пішли По Володимирській до найближчого кафе пити каву.
ID:
680619
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.07.2016 20:40:30
© дата внесення змiн: 28.07.2016 22:42:55
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|