В неспокої, в шаленому виру,
я проживу і теж колись помру.
І хтось колись також собі не візьме мої кішки,
а хтось візьме...
Комусь лиш будуть смішки.
Хтось жартома потоне у гріхах,
об"їсться п"яних зерен синій птах,
здуріє й вчепиться життю за віжки.
І той, хто мав би вже перетворитися на прах,
ще житиме, лиш постаріє зовсім трішки.
А ти ще віриш у людей,
у їх безглузду маячню
і весь непотріб їх ідей?
Бо я вже ні.
Я тут, в яблукопаді,
в своїй затриманій весні,
сама у себе долю краду.
Й не те, щоб весело мені,
й не те, щоб смішно до упаду -
Я дні люблю оці ясні,
позбавлені мирського чаду
я тут, в весні, чи у-ві сні.
Це мій стопкадр яблукопаду.
А там... Та не журись!
Я теж колись помру.
Птах стверезіє, впустить віжки.
Так схоже це усе на гру...
Лиш як назвати?
Кішки-мишки? Мишки-кішки?
Того уже не доберу...
А ти ще віриш у людей
й тому собі не візьмеш мої кішки.
31.08.2010.
Цьому віршику сьогодні десь о 15-й - 16-й годині буде рівно шість років.
