Вони росли на городах, поміж картоплею та кукурудзою, зразу за провулком на вісім хат.
Це потім були підйомні крани, самосвали та зроcли панельки п’яти та де’вятиповерхівок. І це їхні залізобетонні мури згубили соняхи та заступили собою сонце. Західне сонце, яке світило мені у вікно. У вікно мого дитинства.
Щоб зазирнути соняху в обличчя треба було задерти голову, але тоді тіло втрачало рівновагу і, обдираючи шкіру об шорсті стовбури, я падала в теплу пахущу землю. По городах ходити дозволялося, але мама завжди повторювала:
- Тільки нічого не рви!
Кожного разу я приносила букети з бур’яну, який густо квітував межами.
Доля тих букетів була така – в перший день вони напивалися досхочу води і в той же день починали помирати, тому букети в хату ставити було не можна.
А ще дуже хотілося скрутити голівку соняха з малесеньким та голим насіннячком і навіть не лузати його, а їсти, відчуваючи молочко незрілого зернятка, їсти швидко, бо мама буде дуже сварити.
- Чужого брати не можна!
А ще попаде за біле у горошок плаття, бо земля та шорсткі стовбури, пил з кущів бур'яну та клей з голівок соняхів лишили свої сліди на білому попліні. І навіть якщо відтирати долонями те все, чомусь виходить набагато гірше ніж було.
- Оля! Оля!Оля!
А ти мовчиш, бо ви з дівчатами граєтеся у схованку. І зараз не можна навіть дихати, щоб тебе не знайшли. За це теж попаде.
…Ви застигли у соняхах – ти і він. Той, у котрого така гарна усмішка. Соняхи тепер набагато нижчі. Іхні обличчя зазирають у твоє, що зашарілося від несміливих обіймів. А ноги стають неслухняні і не можна дихати. Ви стоїте мовчки, бо говорити теж не можна - світ счез, то й слів немає.
- Оля! Оля! Оля!
Світ знову повернуся.
