О, моє нещасливе кохання!
О, безглузда моя любове!
Знову ранок і ніжне світання
Не зірвали з мене окови.
Знову сонце яскраво світить
Ще й тепло посилає всім,
І безглуздо ще далі квітнуть
Ніжні спогади в серці моїм.
Я коханням просякла до нитки,
Я думками вертаюсь до тебе,
Бо любов, наче золото в злитку,
Притягає мене до тебе.
О, моє безталанне кохання!
І бажання, повік нездійснене!
Залишило мені лиш страждання
І печаль повертаєш до мене.
Як з тобою життю радіти?
Як всміхатись назустріч долі?
Пелюстками стелити квіти,
Щоби серце не знало болю?
Як тебе обіймати зранку
І горнутись до тебе ніжно,
Як кохана, а не коханка,
Що не стелить для тебе ліжка?
О, моє невблаганне кохання!
Почуття пелюстково - тендітне!
Та тепер ти - моє покарання,
Незаслужене, хоч приємне і рідне.
Скільки душу мою тривожиш?
Скільки серце моє німіє?
Ти без мене тепер не можеш,
Бо в розлуці любов міцніє.
То ж не йди, як проходить літо,
І не падай опалим листям,
Подаруй краще ніжні квіти
І відкоркуй ще вино ігристе.
І тоді хай найкращим стане кохання,
І любов подарує тепло,
І щасливим прийде світання,
Щоб творити для всіх добро.
