Відбилось від рук і гуляє свавільне відлуння
Циганського запалу у вересневих піснях,
Що табором жовтня знялися під лад семиструнний —
І гайда за обрій: веди, листопадовий шлях.
Приборкувать нічого вже в обездолених далях,
Під сутіні поступ покірно влягаються дні.
То мабуть, за межі сумних листопадових марев
У морок грудневих вигнань вже дорога й мені.
Скупе роздоріжжя утіх у німому блуканні
Стежками минулого щастя в даремності мрій.
Таке всеохопне, таке невблаганне смеркання —
І тільки кружляння галактик загрозливий рій.
Ти міг би сміливо ступити на стежку спокути,
Спинити щоб вільне падіння у храм самоти,
Та надто тонкий лід надії — і в ньому закута
Занадто стрімка течія... Та і нікуди йти.
